Де живеш, тим і живи

У цьому розділі я хочу підтримати тих, хто прийняв одне з найважчих рішень у цій війні - переїхати в іншу країну на ПМП.

Одного разу на дитячому майданчику я познайомилася з російськомовною жінкою з Казахстану, яка жила в Австрії вже п'ятнадцять років. Оскільки в мене не було можливості спілкуватися з місцевими через незнання мови, я вирішила з'ясувати подробиці в неї, адже дуже хотілося знати, як тут живуть. Я запитувала про медицину, податки, працевлаштування, зарплату, умови кредитування на житло і нічні баденські урагани, мені було цікаво абсолютно все. Галина, так звали жінку, активно щебетала, усю свою розповідь звівши до того, що тут зовсім непросто: роботу з гідною зарплатою не знайти, а якщо знайдеш - з'їдають податки, житло скажено дороге, ціни високі, мова складна - тільки за три роки почала говорити нормально, і взагалі незрозуміло, як тут можна жити.

- Ні, у нас-то все добре, мій чоловік працює, - "в чорну", не показуючи в декларації всіх доходів і сплачуючи тільки мінімальний податок, - і на безбідне життя нашій сім'ї вистачає.

Підтекст був такий: а у вас усе буде погано і не сподівайтеся на гідне життя.

Якщо ви прийняли рішення емігрувати, перше, що потрібно зробити, - це виключити спілкування з такими людьми. Усе, що тягне на дно, відріжте як гангрену. Спілкуватися потрібно з тими, хто щиро підтримує вас і переживає, кому на вас не наплювати. Коли я поскаржилася Оксані на те, що мені відмовили в роботі всі три фітнес-клуби в місті й у мене опустилися руки, я мала що послухати хвилин сорок.

- Мої батьки приїхали до США, коли їм було по сорок сім. Їм усі казали: "Ви ніколи не станете тут інженерами, йдіть розкладати товар на полицях". Зараз у них своя інженерна фірма. Коли я приїхала до США, мені було двадцять три і я тільки закінчила Одеський медінститут. Мені всі (!) говорили: "Ти ніколи не станеш тут лікарем, забудь і перевчайся на медсестру". Зараз у мене приватна нефрологічна клініка в Новому Орлеані. Американській письменниці Луїзі Хей у публікації її першої книжки відмовили ВСІ видавництва Америки. Але її це не зупинило, вона відкрила своє видавництво і надрукувала не тільки ту книжку, а ще три десятки наступних. Сьогодні її видавництво випускає книжки передових авторів Америки. Якби ми всі слухали ці "добрі" поради, де б ми були? Три фітнес-клуби їй відмовили, біда-то яка!

Ду ю андестенд?

Так, на мрії й особливо цілі потрібно пахати до крові з носа. Оксана підтверджувала свій диплом у США три роки. Ці три роки вона жила в бібліотеці - п'ять днів на тиждень по дванадцять годин, у суботу та неділю - по шість, заучуючи томи медичних термінів англійською. І за іспити платила серйозні гроші, викроюючи з тих, що на будівництві заробляв чоловік. Потім була резидентура, весь процес від початку і до виходу на роботу зайняв вісім років. "Перші три роки я не бачила своїх дітей, йшла - вони ще спали, приходила - вони вже спали", - цю фразу я не можу забути відтоді, як вона мені її сказала. Вона жила на антидепресантах, без них її психіка не справлялася з навантаженнями. Я не кажу, що це добре. Це не означає, що так мають робити всі. Це приклад вам у скарбничку. Думайте і вирішуйте самі, ви хочете успішно емігрувати чи служити чиїмось запліснявілим переконанням. У вас є всі ресурси, залишається тільки ними скористатися.

Дійте.

У Бадені я подружилася з жінкою з Миколаєва, їй було за п'ятдесят. Вона вчила німецьку мову з таким завзяттям, наче їй шістнадцять і наступні сімдесят років вона збирається співати опери Моцарта. Вона розповідала, як їй цікаво вчити мову, а я підтримувала її: "Якщо є інтерес, то є і здібності - інтерес на порожньому місці не виникає. А здібності плюс зусилля - це вже півсправи, якщо не більше". Вона не злякалася німецької на шостому десятку і темпу курсів - три години щодня плюс домашні завдання, п'ять днів на тиждень упродовж чотирьох місяців, і це тільки перший рівень. Зараз рано говорити про її успіхи, їй належить ще пройти свій звивистий шлях. Але вона його пройде.

Мова (будь-яка) складна тоді, коли лежиш на дивані й скиглиш, що вона надто складна. Або коли слухаєш Галину на дитячому майданчику. Справжнє мовне чаклунство відбувається опівночі - після того, як наводиш лад в оточенні, в голові й на столі, саджаєш свою дупу на стілець і починаєш вчити. "Мова вчиться попою", - говорила Аріні викладачка англійської. Непридатна для вивчення іноземна мова стає рідною через час, що дорівнює докладеним зусиллям.

У Бадені я познайомилася з жінкою, яка до війни мала велосипедний бізнес у Києві й жила забезпеченим життям. А тут їй довелося влаштуватися на роботу прибиральницею - зарплати чоловіка, який був із ними, не вистачало на життя в Австрії, тільки за оренду квартири вони платили €1000 на місяць. Жити в соціальному гуртожитку з однією кухнею на п'ятдесят осіб після колишнього рівня достатку вони не хотіли. Ось що вона мені сказала:

- Ви собі не уявляєте, чого мені коштувало переступити через себе, щоб так опуститися, - (дуже навіть уявляю). - Коли мої друзі запитують, чи скоро я вже закінчу з цією роботою, я віджартовуюся, що ще не всі унітази в Бадені вимила.

Ідеальної роботи не існує в принципі, тим паче не варто переживати і соромитися першої роботи, коли ви тільки починаєте свій шлях з нуля. Якщо ви не спадкоємець/спадкоємиця Трампа, найімовірніше, уникнути стадії рабства під час еміграції не вийде. Рабством я називаю важку, часто фізичну роботу за мінімальну оплату. Через це проходять майже всі, але є дві новини і обидві хороші. Стадія, як правило, коротка, і наступна робота буде кращою. Якщо вчити мову і з іншими кроками просування не зволікати.

Ще один приклад. На самому початку весни в Бадені нас підвезла на своїй машині дівчина з наших. За десять хвилин вона мені все своє життя розповіла, і в кожному слові і жесті читалися її жвавість і рішучість:

- Це моя друга війна. У 2014-му переїхали з Донецька до Києва, півроку сиділи і нічого не робили, чекали, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. Восени зрозуміли, що не повернемося, відправили дітей у школи, пішли працювати. Усе з нуля - житла немає, машину сепари віджали. За вісім років відкрили свій будівельний бізнес, купили квартиру, останній внесок внесли просто перед війною. Коли почалася ця війна і ми приїхали до Австрії, питання "Що робити?" у мене не було, були відразу дії. Діти пішли до шкіл наступного ж дня, я швидко оформила всі довгострокові документи, вивчаємо мову та інтегруємося. Знову чекати невідомо чого я точно не буду.