Частина 5. КІНЕЦЬ БЕЗ КІНЦЯ. Обережний оптимізм

Якось непомітно настав, а заодно і минув вересень, не внісши жодної ясності в плани, навіть найближчі. Наша армія впевнено вела нас до Перемоги на всіх напрямках, але це не давало відповіді на головне питання - коли нам повертатися додому. "Братики" до ракет додали дрони, одеський телеграм-канал тріщав від тривог і прохань пройти в укриття, в українських чатах стали з'являтися рекомендації, що робити в разі ядерного вибуху.

Закінчувався договір оренди нашої квартири, і потрібно було визначатися - ми залишаємося чи їдемо додому. Їхати? Війна не закінчилася, а може, тільки почалася. Залишитися? А як довго ще? Війна може тривати роками, а ми порізно, до того ж не тільки з Сергієм. Аріна на той час уже була вдома. У вересні Світлана їхала з Італії до Одеси через нас, і Аріна до благань і скандалів із вимогою відпустити її зі Світланою додала погрозу порізати собі вени, якщо я не погоджуся.

Австрію вона не прийняла. Як не прийняла б будь-яку іншу країну. Жодної хвилини Аріна не сумнівалася в тому, що повернеться додому - до друзів, до навчання в улюбленому ліцеї, до волейбольної команди, і не розуміла, навіщо їй вчити німецьку. З новим класом стосунки не склалися, спілкувалася вона виключно з українськими ровесниками. З початку літа вона мучила нас обох наміром повернутися, і що далі, то гірше було нам усім. Відправною точкою в неї був Париж на початку серпня, після якого вона збиралася додому - хоч пішки йти. Трохи стримати її допомогла Рита. В Іспанії вони багато говорили про перспективи європейського диплома, і після повернення вона певний час навіть не порушувала цієї теми, і я вже було видихнула. Але ж ні. Не в силах стримати себе під час чергової сварки, я вчепилася їй у волосся і трясла її голову що було сил. Вона мало не відповіла мені, замахнувшись, але вчасно зупинилася. Наша з нею війна дійшла до того, що я стала боятися саму себе в цих скандалах і в якийсь момент зрозуміла, що це може погано закінчитися. Я прийшла до того, що краще програти цей бій, ніж усю війну.

У нас із Зоряною було все для комфортного життя: чудова квартира, де в неї з'явилася своя кімната і на яку церква продовжила договір до кінця року без підвищення ціни на опалення, повністю налагоджений побут. Допомоги і наших із Сергієм заробітків нам із нею вистачало з головою - не тільки на їжу, а й на одяг, музеї та шматочок легендарного торта "Захер" у знаменитій кав'ярні з видом на Віденську оперу.

Проблемою стало те, що наші з Сергієм думки з приводу термінів повернення не збігалися: я боялася жити у війні, але більше побоювалася, що не впорається Зоряна. Вона теж мучила мене і себе питанням "Коли додому?", але я розуміла: ейфорія від повернення швидко мине, а війна залишиться. Сергій, зі свого боку, був упевнений, що Одесі велика війна не загрожує, а дрони і що там раша далі придумає літатимуть до останнього дня війни, який невідомо коли настане. Плюс ЗСУ швидко навчилися їх збивати. Я твердо сказала Сергію, що ці квитки будуть в один кінець - більше я нікуди не поїду. Не переживу ще одного біженства. Гадаю, головним його мотивом було розуміння, що все надовго і довга розлука не на користь нам усім. Може, його насторожило моє висловлювання, що ще півроку поживемо і вже не захочемо їхати з Австрії. Це був жарт, який налякав нас обох, і Сергій якось сказав:

- Скоро австрійками станете і забудете дорогу додому.

Я відповіла, що дорогу додому ми не забудемо, але зерно правди в його словах є. Що довше ми жили в Австрії, то складніше було їхати звідти: зусилля, вкладені в нове життя, заслуговували на повагу, і залишати все було шкода до сліз. Зоряну перевели до другого класу, оскільки вона успішно склала тест з німецької, нехай і не останню роль зіграли зусилля вчительки - вона переконала директора, взявши відповідальність за її успішність на себе. Ми знайшли чудову секцію дитячої гімнастики, у вихідні продовжували їздити Австрією. Моя німецька хоч і була схожа на гру на піаніно в боксерських рукавичках, але все ж я могла так-сяк висловлюватися і непогано розуміла відповідну мову. Я навіть примудрилася посперечатися німецькою з новим водієм автобуса, який не знав, що українці все ще їздять безплатно, і вимагав оплату.

Не в силах прийняти рішення, я мучила себе сумнівами. Я абсолютно не розуміла, як мені діяти від "чи йти на наступний курс німецької" до "чи купувати нову пачку прального порошку". Я не могла думати ні про що інше, у мені билися за і проти, підігрівало стрес і оточення, натякаючи "не робити помилку". Перепади настрою робили з мене божевільну: я то плакала від страху повертатися у війну, то кружляла у вальсі, уявляючи, як засинатиму в обіймах Сергія. Подруги то піднімали мій дух келихом вина, то сміялися над моєю задоволеною фізіономією, але частіше мій стан викликав у них тривогу. Від нервового напруження хронічно боліла голова, повернулося безсоння, я скиглила і скиглила подругам. А послизнувшись на розкиданих іграшках, у припадку люті розбила свій смартфон. Кинула я його з такою силою, що коли показала Сергію по відеозв'язку, він запитав:

- Де ти в Австрії танк знайшла?

Ще я думала про те, як поставляться до нашого від'їзду Вальтер та Ірина. Люди допомогли нам, щоб уберегти нас від війни, а ми повертаємося в обстановку набагато гіршу від тієї, що була, коли ми їхали.

Не збрешу, якщо скажу, що рішення їхати з Австрії було одним із найважчих у моєму житті.

У нашому шлюбі останнє слово частенько було за мною, але нерідко я потім шкодувала, що не послухала Сергія. Його тверезу мовчазну чоловічу логіку я спочатку сприймала за байдужість або небажання діяти, злячись на нього. Але за роки спільного життя зрозуміла, що мушу вчитися поступатися йому. Тим паче коли вперше зіткнулася з тим, що сама не в змозі прийняти рішення. З усіх боків лунали суперечливі напуття, одні в соцмережах писали: "На неокуповані території повертатися можна! Ми вчора повернулися і плакали від щастя!". Інші мало не пальцем біля скроні крутили, коли я говорила про плани повертатися. Я була на межі істерики.