Глуха злоба

Приїхавши з Парижа, я поділилася враженнями зі своїми землячками в Бадені. Наташа теж планувала таку поїздку і після моїх зітхань тут же купила квитки. Наступного дня ми зустрілися в парку, радісно обговорили їхній майбутній вояж, і вона сказала:

- Тільки поки нікому розповідати не буду, щоб не нарватися на злісні коментарі, як на твою адресу.

ЩО?!!!!

- Це не тільки про тебе, вони так говорять про всіх, хто подорожує, - швидко зрозуміла, що проговорилася Наталя.

Не можу сказати, що ця реакція стала для мене сенсацією, злі роти з отруйними зубами і темними плямами на піднебінні нікуди не поділися. Ми не стали обговорювати це - після ситуації зі Світланою, коли її звинуватили у зраді, я вже знала, як реагувати на подібне. Ніяк. Наташа тільки сказала мені їхній ключовий аргумент: у Париж - на допомогу, ай-я-я-яй.

От звідки в людей ця пристрасть лізти в чужі душі, труси й гаманці, НІЧОГО не знаючи про їхніх власників? Приклад відсталого, шаблонного, інертного мислення: якщо людина не ходить на роботу, значить, вона не працює. А те, що людина веде по три-чотири тренування на день онлайн та у місцевому парку, доглядає за дитиною українки, яка за це платить, і паше на прибираннях - це не робота, чи що? І харчування на продуктах із соціальних магазинів і Червоного Хреста не має нічого спільного з економією, ага.

На допомогу було куплено тільки квитки на дешевий лоукост без багажу, і то в поєднанні з сумою, яку переказала мені сім'я в подарунок до Дня народження. Мені сказали "витратити на себе і відзвітувати". Ми завжди так говоримо, коли даруємо одне одному гроші. Я одразу знала, що витрачу їх не на шмоття, а на подорож. Готель і Діснейленд я оплатила заробітками, а витрати в Парижі - УСІ, крім однієї купівлі продуктів у маркеті за готівку, я покривала виключно українською карткою, яку мені регулярно поповнював Сергій. Це називається "з миру по нитці - з'їздили в Париж". Я навіть більшу частину готівки, заробленої прибираннями напередодні, привезла назад. Яке до біса "на допомогу"?

Просто біженство навчило нас дивитися на те, що відбувається, заглядаючи в усі кути. І в зубах тримати ліхтарик. Усі наші поїздки стали можливими почасти тому, що в Європі все поруч, а летіти або їхати в Європу з України - це зовсім інші відстані і витрати. Австрію та прилеглі міста сусідніх країн ми об'їздили взагалі безкоштовно, дякуючи державній програмі. Ніхто не знає, що буде далі, а пропускати життя тут і зараз не можна - можливості закінчуються і час не чекає.

Подарувати собі та дітям Париж - це не бенкет під час чуми. Це не нахабство, не зухвалість і навіть не відсутність скромності. Це розширення звичних клітинок на ігровій дошці. Я гуляла світовою столицею моди в кофтині за €1 з Червоного Хреста і з сумочкою за €2 звідти ж. І була абсолютно щаслива. Можна стояти далеко від вікна і нічого за ним не бачити. Можна підійти ближче, ближче, ще ближче, потім притулитися носом до скла і побачити зовсім іншу картину. А якщо ще й відчинити його! Світ не зміниться без нас і не стане гіршим. Але від нашого кута зору залежить те, що побачимо МИ. Нехай перед вами скрізь будуть великі й відкриті вікна. Особливо там, де раніше були стіни.