Медовий тиждень

Поїзд затримувався на півгодини, і я нервувала, як перед власним весіллям. Коли у вікні нарешті з’явилися рідні місця, Зоряна зі своєю валізою давно стояла напоготові. Поїзд прибув, і ми одними з перших переступили його поріг, звідки нас згребли рідні руки — одна зняла Зоряну, а друга обхопила мене й притиснула до себе вже на пероні. Так ми й стояли, обнявшись утрьох і заважаючи проходу пасажирів. Витерши сльози об його футболку, я подивилася йому в очі, і весь мій залізний гарт останніх місяців перетворився на калюжу. Ми вручили Сергію валізи в обмін на квіти й рушили до машини.

Дорогою додому мої очі й думки розбігалися. Я не знала, куди дивитися, бо мені хотілося бачити одночасно все, але головне — Сергія. Я вдивлялася в його риси й раділа — він не змінився. Та сама усмішка, м’який погляд і «Все буде Україна». Я крутила головою до болю в шиї, впиваючись поглядом то в нього, то в місто, і вдихала вологий і злегка солонуватий одеський запах — так пахне море.

Коли ми під’їхали до будинку і Сергій відчинив ворота, я поринула поглядом у гущу нашого саду. Ми заїхали і вийшли з машини. Сад потопав у літній зелені та квітах, по грушевому дереву вилися огірки, у центрі красувалася шпаківня, пофарбована в кольори ясного неба й пшеничного поля, поруч гордо майорів прапор тієї ж гами. Я відзначила, як підросла моя сизо-блакитна ялина. У кутку ділянки стояв із зими запилений човен, на якому раніше щоліта батьки займалися своєю улюбленою справою — рибалили. Цього року не те що на човні плавати, підходити до моря заборонялося. Я плакала й тинялася по саду, бо боялася зайти в дім.

Зайшла. Поплакала в передпокої, поридала на кухні та у вітальні, похлипала в нашій спальні, а решту сліз виплакала в кімнаті Аріни. Але вони вже були інші на смак, не такі солоні. Після того, як банк сліз спустошився і мені стало легше, я пішла досліджувати будинок більш детально.

У будинку було чисто, скрізь був порядок. Перші кілька хвилин мені здавалося, що тут зупинився час, було якось пустинно. Але потім мої метання по шафах і вигуки Зоряни: «Який код у моїй скарбничці?» і «Ура-а-а-а, татків борщ зі сметаною!» — як чадний газ, стрімко й нещадно заповнили простір.

Я сиділа на кухні й роздивлялася «прикраси» на вікні — новорічний розпис спеціальними маркерами, білим і червоним: ялинка, олені, дід мороз на санчатах, гном у кумедному ковпаку, засніжені дахи казкових будиночків, чашка з паруючим капучино, рукавички, розсип сніжинок та «Happy New Year» великою святковою дугою від краю до краю. Така творчість була в багатьох українців на вікнах уранці 24 лютого. Усе це було щедро обклеєно широким скотчем просто зверху. На стільниці стояла моя улюблена новорічна чашка, яку я завжди ховала 1 березня, але цього року мені було не до неї, і Сергій використовував її як звичайну. Я випила з неї води і з думкою: «Ну раз Новий рік триває, нехай тут і стоїть», — поставила на місце. Потім я обіймала стіни (я не жартую) і цілувала посудомийну машину, відчиняла шафи й поїдала поглядом усе те, що так часто снилося мені останні чотири місяці. «Ось бачиш, ти так молилася, щоб усе це побачити знову, і це спрацювало», — сказав мені хтось усередині.

У цьому будинку останні місяці я не була господинею і першу добу почувалася гостею, соромлячись залізти в холодильник. Це було незвично, але мені навіть сподобалося. Сергій піклувався про нас і годував своїм борщем, за яким ми так сумували. Ми розподілили черговість відвідування рідних і зустрічання гостей, я записала нас із Зоряною до стоматолога.

Місто жило нормальним, наскільки я могла судити, життям, за номерами машин відзначила велику кількість приїжджих. У перший день не було сирен, і я подумала: «В Одесі можна жити!». Але вже за добу настрій трохи змінився — п’ять тривог за день і дві вночі з прильотами по області та звуками вибухів. Як сказала мені сусідка:

— Зараз навіть страшніше, ніж було спочатку. Раніше сирени часто були холостими, а тепер — що не тривога, то приліт.

Однак друзі з Харкова, які переїхали до Одеси, говорили інакше:

— Ми вас, одеситів, узагалі не розуміємо. Чого ви побігли? Сиділи б у своїй Одесі.

Усе пізнається в порівнянні...

Я зауважила пригнічений стан наших людей, особливо чоловіків, але при цьому настрій був непохитний: Перемога за будь-яку ціну. Прильоти ракет у житлові будинки Сергій коментував так:

— Це велика трагедія для кожної родини. Однак націю загалом це не зломить.

А під сирену справді чудово спиться. Особливо коли тебе обвивають руки, за якими ти так сумувала 4,5 місяця. І матрац під тобою рідний, і подушка улюблена, і на столику біля ліжка стоїть світлина, де ми цілуємося на тлі новорічної ялинки — ошатні, щасливі, коли головною турботою було — знайти в подружок туфлі в тон та пояс для сукні на сімейну фотосесію. У жодній аптеці світу немає аналогів цим снодійним. І як прокоментував сусід по вулиці:

— А сенс ховатися в підвалі? Засипле, ніхто й не дізнається, що ти там був.

А в нас і підвалу-то немає. Для зберігання картоплі з цибулею тамбур прибудували, а про підвал-бомбосховище ми якось, знаєте, не подумали.

Це були щасливі сім днів. Сергій узяв відпустку, і ми провели цей час нерозлучно. Було все: рідні стіни, черешня за вікном, гарний і нахабний сусідський рудий кіт, що розвалився в центрі ґанку, шашлики з лавашами на причалі в батьків і фотки на березі моря, сирники з полуничним варенням на сніданок, дві сливи зі свого дерева, які начебто спеціально для нас дозріли раніше строку, і секс після сексу. А потім ще багато, дуже багато сексу.