Народи та племена

У будь-якому нещасті є щастя, у будь-якому щасті є нещастя. Попри всі труднощі та перепони, ми отримали багато нових можливостей, одна з яких - пожити в Європі, побачити її плюси та мінуси. Є там багато цікавих і незрозумілих нам речей, таких як податок на телевізор у будинку, магазини, що не працюють у вихідні та у свята, готелі для бджіл і штраф до €60 000 за вбивство однієї її особини, але я хочу розповісти справді важливе. Не смію судити про інші країни, а поділюся тим, що побачила сама.

Австрійці живуть спокійно і не поспішаючи. Одного разу перед автобусом, у який я сіла, їхав чоловік на велосипеді. Він заважав проїзду автобуса, але на його швидкість це ніяк не вплинуло. Більше того, дорогою було безліч заїздів, куди він міг звернути, щоб пропустити автобус, і їхати собі спокійно далі. Але він цього не зробив. Він їхав, тому що ТАК йому було треба. І водій автобуса, позіхаючи, плентався за ним, хоч і спізнювався за розкладом. На місці велосипедиста я злетіла б з дороги, а будучи водієм, як мінімум посигналила б. Водії одеських маршруток, здраааавствуйте!

Кілька слів про транспорт. В Австрії він космічний. Автобуси, перед тим як відкрити двері, трохи нахиляються одним боком, щоб сходинка стала нижчою і людям було зручно заходити. Це не для інвалідів, для колясок є спеціальна платформа, це для простих людей. Після того як двері зачиняються, автобус знову вирівнюється. Водій не їде, якщо бачить, що дитина стоїть, а не сидить. Для дитячих візочків відведено місце, і вони пристібаються спеціальним ременем безпеки. Біля кожної пари сидінь - кнопка, яку натискаєш, якщо потрібно виходити. Квиток, якщо немає проїзного, купуєш у водія при вході, все через комп'ютер і з чеком.

Ситуація, коли водій бере гроші під час руху, паралельно розмовляє телефоном із цигаркою в зубах і з матюками обганяє колегу по зустрічній, в Австрії неможлива. Австрійські водії не проїжджають без зупинки, знаючи, що людина не платить за проїзд. Так, у них зарплата фіксована і не залежить від заповненості транспорту, і бензин вони самі не купують. Коли відповідальність за бідну групу населення бере на себе держава, це, звісно, інше.

Ну і розклад. Транспорт ходить за графіком, похибка може бути в одна-три хвилини, п'ять - це вже надзвичайна. На кожній зупинці - розклад за днями тижня, а у великих містах - електронне табло зі зворотним відліком часу. Тобто ти знаєш, що до прибуття твого трамвая дві хвилини сорок чотири секунди, а отже, можна встигнути купити воду в спеціальному автоматі - €2,5 за пляшечку 0,5 л. Потяги можуть затримуватися і навіть скасовуватися, тут не все так гладко, але все одно поїдеш куди потрібно. Туалети в поїздах чисті, закривати ніс і відвертатися не потрібно.

Австрійські водії - це втілення законослухняності та моральності. Машина зупиняється, навіть якщо ти тільки підходиш до пішохідного переходу. Скептики запевняють, що це продиктовано високими штрафами і законами, яких (ось це так!) дотримуються громадяни. І права отримати складно, а втратити легко, ось і їздять акуратно. Можливо, але тобі при цьому посміхаються. Наш український громадський транспорт і водії наших доріг - це те, до чого ТАК не хочеться повертатися після Європи. Мені важко собі уявити, як дорогами Бадена чи Відня буде летіти п'яне мурло на швидкості 120 км/год і вбивати людей на зупинках.

Нагадую, я говорю про Австрію. Про манеру водіння, наприклад, у Греції та в Грузії наші розповідали зі сміхом і матюками одночасно.

Справедливості заради треба сказати, що трапляється всяке. Того літа в Німеччині потяг зійшов з рейок і перекинувся, в результаті загинули кілька людей, серед них дві українки. Сховатися від війни і загинути в благополучній, розвиненій країні в першокласному поїзді! І історія австрійки Наташі Кампуш, яку в десятирічному віці серед білого дня неподалік школи викрав психопат і знущався з неї вісім років, показує, що не потрібно створювати собі кумирів і все узагальнювати. Скрізь є нелюди, техніка ламається, а ми під Богом ходимо.

А ось ще інформація на подумати.

Ми з Сергієм робили ремонт у нашому будинку роками. Не тільки через ковідні перипетії, навіть у врожайні часи не вистачало грошей зробити "все й одразу". На декоративну штукатурку по $40 за м² (!) працювали кілька місяців. Плитку я обирала півроку, поки тривало будівництво, і коштувала вона теж чимало. На кухню працювали рік. Удвох. Меблі в зал так і не купили, дешеві я не хотіла, а на "той самий диван" весь час не вистачало.

Це я навела свій приклад, а майже кожен українець / українка може розповісти свою ремонтну чи меблеву драму. Так от. Я жила на багатій віллі, де стіни були пофарбовані білою фарбою, а на підлозі і у ванній покладена найпростіша плитка. У квартирі було те ж саме. Як сказала мені Ірина: "Якщо австрійська сім'я захоче прикрасити свої стіни, вони повісять картини. Але в оздоблення вкладатися не будуть".

Ми неправильно зрозуміли, що таке євроремонт. Вікіпедія підказує, що цей термін означає "капітальний ремонт (з перенесенням стін і перегородок), виконаний за європейськими стандартами, із застосуванням сучасних і якісних матеріалів". Про понти там нічого немає.

Роздуми на тему, або коментар Оксани:

- Не знаю, як у Європі, але в США середньостатистичний американець за життя змінює сім будинків. Звісно, ніхто не буде в кожній хаті вбиватися ремонтом, п'ять-вісім років "можна пожити і так". Наші сьогоднішні біженці здивовані, чому Америка ТАК бідно живе? Дешева сантехніка і праски по $15, які потрібні американцям тільки для того, щоб приклеїти клеєву підкладку до одягу, що відстала під час прання, вони по-іншому уявляли собі американський побут. Зрозуміло й те, що до США приїхали українці з грошима, один переліт скільки коштує, це вам не до Молдавії волонтерським автобусом дістатися. Тобто в цих біженців праски вдома були точно не за $15. І житло для нас, українців, - це часто питання спадковості, і ми на руках готові носити свої гнізда, які передаються з покоління в покоління. Тому й робимо там ремонти "один раз і на все життя". І нормально, коли ти хочеш, щоб у родовому гніздечку тобі було у всіх сенсах комфортно.