Не друг і не ворог. А хто?

Із Сергієм ми спілкувалися по відеозв’язку щовечора і знали все, що відбувається одне в одного, до дрібниць. Кожен день починався однаково: він бажав нам доброго ранку словами: «Ми з України» або «Доброго ранку, укропи-бандерівці», а я надсилала йому фото Зоряни: то сплячої, то за сніданком, то по дорозі до школи. У вільний від роботи час і в комендантські години він порядкував у домі і в саду. У важкій обстановці кожен по-своєму рятується і шукає способи відволіктися. Він займався садом не тому, що душа його співала, навпаки, так він зганяв свої внутрішні страждання. Ба більше, цим він підтримував і мене, надсилаючи мені фото кущів, а не палаючих будинків.

Коли я дивилася на ці фото, мені здавалося, що я перебуваю там просто зараз, що не було цих останніх місяців. Кожен куточок у будинку, кожна квітка в саду нагадували мені про те, де моє місце. Я пам’ятала на дотик гладеньку текстуру фасаду будинку, опуклі нерівності цегляного декору та мигдалевий колір. Вибирала я його настільки прискіпливо, що роздратувала працівників магазину, та й себе теж. Нам добирали колір, змішуючи різні відтінки дерев’яною палицею в пластиковому відрі, поки я не сказала: «Так, це воно». У саду Сергій навів таку красу, що я жартувала: час починати запрошувати народ на екскурсії. Усі дерева і виноградні кущі були підрізані, дрова складені в стопочку. Він зробив нові садові доріжки, посіяв газон, а в горщики — квіти, всі в одній гамі — синьо-жовтій, щоб гармоніювали з прапором у центрі саду. В один із горщиків Сергій посадив кущик полуниці і щодня демонстрував процес її дозрівання. Одного разу він надіслав мені фото червоної стиглої ягоди. Увечері по відеозв’язку він показував мені її, вертячи всіма боками перед камерою, а потім, задоволений і гордий своїм аграрним успіхом, з’їв її. Так я дізналася, що настало літо.

Одного разу, прогулюючись біля підніжжя лісу, я знайшла кущ шипшини. Настоянку з цих ягід я пила вдома, у різні дні чергуючи з чаєм із карпатських трав. Я не була впевнена, що це шипшина (тільки отруїтися мені тут не вистачало), і відправила фото Сергію. Він підтвердив, і ми із Зоряною почали збирати ягоди. Мені було страшно і смішно водночас, я згадала фрагмент із книжки «НЕ НЮНЬ» Джен Сінсеро. Ця книга — мотиваційна методичка з переналаштування фінансового мислення, її місія — поліпшити життя читача. У ній були такі слова:

Ви рухаєтесь у правильному напрямку, якщо тримаєте в руках ЦЮ книжку, а не посібник «Як відрізнити їстівні ягоди від отруйних».

Тобто ви не бідуєте, у вас усе добре, а скоро буде ще краще. Кілька тижнів тому я читала книжки про мотивацію до багатства, а сьогодні раділа випадковим ягодам у лісі. Це був момент переоцінки цінностей. Раніше я була незадоволена ремонтом у старій частині будинку, відсутністю свого авто і 777777777777-ї пари взуття, а виявилося, що можуть бути й гірші прикрості. Як то кажуть, цінуй те, що є, поки час не змусив тебе цінувати те, що було. Коли я читала ту книгу, мені здавалося немислимим збирати дикі ягоди, а сьогоднішня реальність показала — дуже навіть мислимо.

Як я примирилася з цією зміною? Ніяк. Я пішла в магазин екопродуктів і купила упаковку шипшини. І насіння льону. І пшеничні висівки. І модні вівсяні пластівці. Ще купила родзинки, органічну каву, коричневий цукор, корицю, мед, безглютенову випічку Зоряні. На ціни не зважала. Потім поїхала в «Jysk» і купила подушку розміром 70×90 см, а до неї — атласну наволочку кольору морської глибини. Коли йшла назад із громіздкими пакетами, з яких стирчали трофеї, то з ледве помітною усмішкою підспівувала Макаревичу:

Не стоит прогибаться под изменчивый мир —
Пусть лучше он прогнется под нас,
Однажды он прогнется под нас…

А на знак протесту проти літа без одеського пляжу купила купальник. І крем для засмаги. І пляжний килимок із кавуновим принтом. У Європі люди спокійно засмагають або просто відпочивають на газонах, влаштовують пікніки і насолоджуються сонцем там, де їм заманеться, і почуваються, як на своїй кухні. У програмі «Орел і решка» показували, як парочка займалася сексом у кутку парку, і ніхто на них не звертав уваги. Я вирішила, що заміню пісок травою, і ми з дітьми будемо тріскати бутерброди в історичному парку Відня поряд із білим мармуровим пам’ятником Моцарту, який невимушено застиг у творчому пориві. Я сумувала за морем, але це відчуття втрати зникло, коли я побачила фото поранених бійців з Азовсталі. Вони втратили руки і ноги й не повернуть їх уже ніколи — ні в цьому сезоні, ні в майбутньому.

Зруйновані міста — це наша чорна безодня відчаю, але найбільше всередині болить через постраждалих і загиблих ЛЮДЕЙ. На запитання: «Яка картина першою спливає у свідомості, коли ви чуєте слово "Буча"?» майже всі опитані відповідають: «Манікюр із сердечком». Це фото дуже контрастне, воно показує дві абсолютно різні реалії. Жінка зробила святковий манікюр до Дня закоханих — вона когось кохала, хтось кохав її, але це було в минулому, зовсім іншому житті. А в цьому за цим самим манікюром на закляклій сірій руці її й упізнали. Сюди ж належить фото чоловіка на велосипеді, іграшки в багнюці. Ці застиглі моменти вмикають нашу уяву, ми домальовуємо їхню історію. Навряд чи ви знаєте, скільки кімнат було у квартирах одеського будинку «Тірас», куди влучила «великодня» ракета 23 квітня, але ви точно пам’ятаєте про загиблу там тримісячну дівчинку Кіру. За віковою традицією росія свою провину не визнала, заявивши, що в будинок влучив уламок снаряда, збитого нашою ППО, хоча все вказує на те, що вісім мешканців цього будинку загинули від прямого удару ракети.

Думок щодо ворога в українців стільки, скільки й самих українців. Я наведу дві контрпозиції людей з мого близького оточення.