Вдома я не любила супермаркети і намагалася їх уникати, харчування магазинними продуктами вважала і вважаю неповноцінним. Для мене, хоч і не єврейської, але всім своїм нутром одеської, мами на першому місці завжди були домашні продукти з базару. Коли я побачила місцевий базар, то про себе подумала, чи не показати їм фото "Привозу". Це був маленький базарчик із ввічливими й усміхненими продавцями, які працювали швидко й щиро допомагали з перекладом на своїх смартфонах, усе мало чемний і благородний вигляд. Я порівнювала цей ринок із шаленими цінами, звідки йшла з майже порожнім пакетом, з нашими базарами, і мені хотілося туди, де я набирала такі сумки, що їх важко було відірвати від землі, а плечі потім боліли кілька днів. І нічого, що на Київському ринку нахамлять, обважать, обрахують, а бонусом і послати можуть, ми теж не боязкого десятка, ВІДПОВІМО! І хоч на наших базарах вже далеко не все селянське - домашнє і свіже, а багато перекупників із привізними пластмасовими овочами, той самий сир мені неодноразово підсовували несвіжим, але все це зараз не мало значення. І найпаршивішим було те, що тут я не могла запитати зовсім нічого. Навіть якщо знала, як запитати англійською, спрацьовував мовний бар'єр, і я німіла в повному сенсі слова.
На момент приїзду в Австрію німецькою мовою я знала три вирази: "Гутен морген", "Ауфідерзейн" і "Гітлер капут". Останнє моя мама настійно радила мені вголос не вимовляти. У моєму біженстві відсутність мови стала одним із найскладніших випробувань. Зі мною скрізь намагалися заговорити: батьки в школі, вчителі, водій автобуса, касири і покупці в магазині або просто перехожі. Усі щиро хотіли допомогти, а я не розуміла жодного слова німецькою і просила: "English, please". Я не знала обох мов, але мені комфортніше було не розуміти англійську. Фраза "I don't speak German" була першою після привітання, і місцеві починали радісно щебетати англійською, думаючи, що я володію нею. Насправді базові знання на рівні школи в мене були і на вузькі теми я могла погано, але порозумітися, не без допомоги рук і жестів, але цього було недостатньо. І я стала уникати всіх цих людей.
Якщо в автобусі я бачила того водія, який весь час намагався зі мною заговорити, то йшла пішки. Помітивши батьків однокласників Зоряни, я заздалегідь переходила на інший бік вулиці або чекала, доки вони відійдуть від школи, щоб усміхнутися і помахати їм рукою. Я вивчила фразу "Ich spreche kein Deutsch" (Я не розмовляю німецькою (нім.)) - щоб не викликати у співрозмовника англійських ілюзій.
Мені було соромно за себе. Усе життя мій тато казав мені: "Вчи англійську, навіть по одному слову на день - уже хоча б словниковий запас буде", але я вважала, що мені це не потрібно. Домосід за своєю натурою, я навіть подорожувати не любила, про еміграцію і не замислювалася, ну а біженство мені не снилося навіть у найстрашніших снах. Мене влаштовували дві відпустки на рік, проведені на Західній Україні, більше мені й не треба було. Тут і зараз я сильно, ох як сильно пошкодувала про те, що не вчила англійську. Тому що цю мову знають, хоч і не всюди і не всі, краще-гірше, але знають, і, володіючи нею, наскільки мені було б простіше в цій ситуації. Ну і ребром стояло питання з роботою, де все впиралося знову-таки в мову.
Я підписалася на онлайн-навчання, яке організувала українська емігрантка спеціально для українських біженців, до того ж безкоштовно, і стала слухати її уроки. І не просто слухати, а завела зошит, куди записувала матеріал і повсякденні фрази, роздруковувала всі презентації. Будь-яку паузу, наприклад, поїздку в транспорті, використовувала для вивчення німецької. По кімнатах розклеїла стікери зі словами і перекладом: на стінах, дверях, вікнах, шафах, полицях. Слово "двері" висіло на дверях, "скло" - на склі, угруповання було логічним і простим. Перед словом стояв артикль, запам'ятавши назву предмета, я додавала його колір, включно з "прозорим" або "різнокольоровим". Вивчивши це, дописувала ще одне визначення - "теплий", "м'який", "широкий", так я запам'ятовувала одразу кілька слів. Причому легко і швидко, не витрачаючи час, - кидала погляд на папірець, проходячи повз. Повертаючись із магазину, я виписувала у свій зошит переклад назв продуктів - тих, що купила, і ще парочку зверху. Перед тим як кудись іти, перекладала потрібні фрази і вносила їх у нотатки в смартфоні або записувала в зошит, який часто брала з собою. Повертаючись, перекладала і фіксувала все, що потрібно було сказати, а я не змогла. Потім нас зарахували на курси очного навчання, теж безкоштовно - за нас заплатили з бюджету міста.
Німецька - складна мова, про це говорять усі, хто вчив її в дорослому віці. І кого б я не запитала про терміни, усі відповідали - не менше року, і це тільки базова розмовна. Усередині мене кипів опір. З одного боку, потрібно вчити, бо ми не знаємо, як надовго ми тут, але з іншого, у свої домівки почали повертатися наші люди, і я теж бачила себе в Одесі. Я не розуміла, чи потрібно мені витрачати час і сили на вивчення непростої мови, яка мені потім не знадобиться. Є велика різниця між емігрантом і біженцем. Емігрант вивчає мову заздалегідь, роками, і приїжджає підготовленим, а головне - він точно знає, що житиме В ЦІЙ країні. Ми ж не знали, де опинимося завтра. Може, там нам доведеться вчити китайську або естонську, і ці думки створювали колосальний бар'єр.
Для мене першим і головним завданням було написати цю книгу. Я працювала над нею днями і ночами, вела тренування онлайн, робила закупівлі та уроки з Зоряною, побут забирав багато сил і часу, я втомлювалася і мало спала. Прокидалася о п'ятій ранку незалежно від того, який був день, о котрій годині я лягла і як вимоталася напередодні. У Сергія вдома було аналогічно. Ми пов'язували це з тим, що саме о п'ятій ранку змінилося наше життя 24 лютого і так наші організми протестували проти цього.
З одягом справи йшли не краще. Я носила один костюм, у якому приїхала, тренування вела так само в одному комплекті. Через місяць я зненавиділа ці речі і уявляла собі, як спалю їх перед від'їздом додому. Але потім вирішила, що віднесу їх у Червоний Хрест - комусь знадобляться, як мені спочатку, а сама поїду в самих, як то кажуть, трусах, щоб удома якомога менше нагадувало про пережите. Мені не вистачало моїх речей, і я страждала від цього.