Йшла війна та електричка

Напередодні я домовилася з Оленою і Світланою про зустріч на вокзалі. Ми не хотіли прощатися телефоном, нам потрібно було побачитися й обійнятися. Ну і поплакати, зрозуміло.

З Оленою ми дружили з п'яти років - разом займалися спортом, потім навчалися в інституті. Студентські роки були веселими і галасливими, а на третьому курсі ми почали працювати у фітнес-клубі. Гуляли на весіллях одне одного, плакали на похоронах спільних знайомих, відзначали дні народження і зустрічалися просто так. Олена хрестила моїх дітей. Ми бачилися рідко, але я цінувала цю дружбу. До того моменту я знала, що вони тримають курс на США і, найімовірніше, їм відкриють візи (так і вийшло). А означало це одне: ми більше не побачимося. Принаймні на цьому етапі життя, який чортзна-коли закінчиться.

Зі Світланою, дружиною мого брата, я була знайома стільки, скільки й сам брат. Я хрестила Надю. Світлана займалася математикою з Аріною вже п'ятий рік, і не збрешу, якщо скажу, що саме завдяки їй Аріна навчалася в математичному класі одеського Приморського ліцею. Усі ці роки ми тепло дружили, я могла сваритися з братом, але з нею - ніколи. Із цією тихою і мирною людиною взагалі неможливо посваритися, навіть такій темпераментній особі, як я. Зустрічалися ми часто, влітку - кожні вихідні на причалі, де на березі моря з травня по жовтень живуть наші батьки, у холодні місяці - у нас або в них удома, залежно від дати. Кожна зустріч = шашлики і все, що до них додається: повний стіл улюблених страв, випивка (культурно), бурхлива балаканина упереміш із душевними виливами і дуже багато сміху. Це були теплі сімейні зустрічі, які ми дуже цінували і завжди чекали. Жодне свято не обходилося без брата і його дівчат, а останніми роками на більшість сімейних дат запрошували тільки їх - найближчих і найрідніших.

У Свєти з Надею не було закордонних паспортів, і їхати далі поїздом вони не могли, а машини не було. Означало це одне: ми теж прощаємося.

Ми вийшли з машини, Дору взяв стільки сумок, скільки міг, а ми - решту. Світлана написала мені, що вони з Надею в центрі вокзалу, і ми швидко їх знайшли. Плакати почали відразу, це стало вже рефлексом. До поїзда залишалося не більше півгодини. Ми розмовляли, тримаючись за руки, і безупинно плакали. Той стан, у якому ми перебували, важко описати словами, але я все ж спробую.

Усі ці кошмарні два тижні ми були поруч або в очікуванні швидкої зустрічі. І чекали, що війна швидко закінчиться і ми повернемося додому, а тепер зрозуміли, що ні. Я до останнього не виключала, що залишуся в Румунії - здебільшого щоб бути поруч із ними. Зараз ми стояли на вокзалі, куди нас занесло рашеським торнадо, і прощалися. Коли і де ми побачимося, чи побачимося взагалі і що буде з кожним із нас, ніхто не знав. Усередині був пекучий страх і безмірний відчай. Не було нічого, що дало б хоч якусь надію на повернення нашого минулого життя.

Поговоривши кілька хвилин, ми, так само тримаючись за руки, пішли до поїзда, біля якого вже стояла Олена з сім'єю. Вона була з чоловіком, і я раділа за неї: бути разом у такий час - велике щастя, як же я це розуміла тепер!

Ми знайшли свій вагон і зупинилися. Останні прощання, останнє спільне фото, де у нас зі Світланою змучені стражданнями й опухлі від нескінченного потоку сліз обличчя. 

Ми зайшли у вагон і попрощалися з Дору. Я дивилася через вікно на своїх рідних і близьких, і всередині мене все протестувало. Я вкотре запитувала себе, за що нам це все? І від кого?!

Я вдивлялася в рідні обличчя і всіма силами намагалася їх запам'ятати. У той момент я просила Бога про одне: щоб не дав їх забути. Чоловік Олени, теж Сергій, дивився на мене з такою жалістю, яку тільки можна висловити в погляді. Коли поїзд рушив, Свєта склала руки в молитовному жесті, і я зробила те ж саме: одних сліз для цієї обстановки вже було мало. Поїзд прискорився, і ми обидві простягнули руки назустріч одна одній. У цьому жесті був увесь наш біль і те, що ми не сказали словами, - так усе це вийшло назовні. Я ніколи не забуду той момент, так багато цей жест сказав про все, що з нами сталося.

Поїзд мчав на всьому ходу. Виявилося, що наші місця розташовані в різних купе. Продаючи квитки, місця роздавали рандомно - ті, що були вільні. Деяким сім'ям дісталися місця в різних вагонах. Аріна залишилася в одному купе, а ми з Зоряною пішли в інше. Одне з наших місць було в купе з компанією хлопців важкоідентифікованої національності, глянувши на яких я одразу зрозуміла: спокійно тут не буде. Я ходила по вагону і просила людей помінятися, але всі відмовлялися, і лише остання спроба виявилася вдалою. У підсумку ми втрьох розмістилися в одному купе, ще й із колегами по нещастю - жінкою з Києва з двома маленькими дітьми і старшою дамою, теж одеситкою. Я з полегшенням видихнула і навіть відволіклася від прощання на вокзалі, що розривало душу.

Купе було на шість сидячих місць, їхати треба було добу, і найважчим випробуванням була ніч. Я виклала сумки на підлогу між сидіннями, зверху поклала куртки, організувавши в такий спосіб подобу ліжка, і Аріна змогла сяк-так лягти. Зоряна лягла мені на стегна, ноги поклала на "ліжко". Я могла тільки сидіти, і це обіцяло мені безсонну ніч. Помістивши плюшевого кролика в щілину між сидіннями, я притулилася до цієї "подушки". Ноги витягнула і поклала на сумку супутниці, яка сама наполягла на цьому.

Це була нестерпна ніч без сну з двома довгими зупинками для перевірки документів, під час яких перевіряльники своїми криками розбудили всіх дітей. У сусідньому купе дикуни волали та іржали, а всі прохання пасажирів поводитися тихіше успіхом не увінчалися. Ближче до ранку я вже не могла сидіти в цьому положенні і поміняла бік, пересівши до вікна, - яке ж я відчула полегшення! Як мало мені потрібно було для щастя!

Поїзд мав прибути до Відня об одинадцятій годині, але приблизно о сьомій на одній зі станцій збентежені люди почали виходити з вагонів. Провідниця заглянула до нас у купе, презирливо подивилася на нас і зачинила двері. Ну і правильно, негоже царській особі спускатися до пояснень третьому сорту, самі все дізнаються.