Румунія

Світлана вийшла нам назустріч і ми, знову подякувавши попутникам, попрощалися з ними. Наспіх обійнявшись зі Світланою, ми пішли за нею до квартири. Волонтери надали їм житло на безоплатній основі, включно з комунальними платежами. Тим, хто виїхав у першу хвилю, пощастило найбільше: місцеві жителі активно допомагали, надаючи окремі квартири або ж приймаючи біженців прямо у своїх оселях. Згодом волонтерський рух став слабшати, що закономірно, та й маленькі Молдова та Румунія не могли прийняти таку кількість українців. До того ж не всі наші люди поводилися як біженці: одні вимагали в готелях, які давали номери безкоштовно, басейн, інші - косметолога, а третім не підходила відсутність штор на вікнах. Коли я чула таке, від сорому за них у мене вкорочувалася шия.

Світлана до нашого приїзду приготувала курку з картоплею, і ми сіли за маленький кухонний стіл. Розуміючи всю тяжкість нашого становища, від курки я відмовилася, пославшись на те, що не голодна. До того ж це було правдою: за два тижні повної відсутності апетиту організм звик до мізерних порцій їжі, і кількох шматочків картоплі мені цілком вистачило. Діти щось поклювали і пішли спілкуватися з Надею, а ми говорили, говорили, говорили. Світлана розповідала про те, як вони влаштувалися, переживала, що немає закордонних паспортів і далі їхати вони не можуть. З українськими паспортами в них теж були проблеми: Надін отримати не встигли - їй щойно виповнилося чотирнадцять і документ був у роботі, а паспорт Свєти в Румунії не приймали, бо фото вклеєне давно, хоча за нашими законами він не був прострочений. Кількома днями пізніше Свєта надіслала мені таке повідомлення:

«Я чувствую себя полной идиоткой. Как можно было покупать дом, квартиру, работать с утра до ночи ради непонятно чего, и не сделать всем нормальные документы? Я никто теперь. Этот паспорт нигде не подходит».

У цьому повідомленні відчуваються приреченість і відчай. Я відповіла, що в моїх дітей торік теж закінчилися строки дії паспортів, і якщо Аріна часто подорожувала з Ритою, то Зоряні я закордонний паспорт робити не збиралася - ми не планували далеких поїздок. Але Сергій наполіг, і я зробила їй документ. Мені хотілося підтримати Свєту, зізнавшись, що я така ж ідіотка, просто мій чоловік виявився прозорливішим і наполегливішим, ніж її, тільки й усього. Не знаю, чи сильно їй це допомогло.

Я зробила наше спільне фото і відправила його мамі на знак того, що ми доїхали і зустрілися зі Світланою.

За кілька хвилин мама надіслала мені у відповідь два фото з нашою роздрукованою фотографією: вона повісила її на холодильник і на стінку в кухні.

Так, як ви вже здогадалися, я знову заревіла. Це був важкий і душевний момент одночасно. Поза всякими сумнівами, мама теж плакала, розвішуючи ці фото.

Ми пробули у Свєти близько години, і за нами приїхав господар їхньої квартири. Він заздалегідь домовився з однією румунською сім'єю, щоб ми пожили в них, поки будемо приймати рішення, що робити далі. Він одразу сказав, що житло нам надають на два-три дні.

Ми заїхали в елітний район. Щойно під'їхали до приватного будинку, на поріг вийшов його господар, усміхнений чоловік середніх років. Нам допомогли дістати сумки, і ми зайшли в будинок. Підійшла господиня, потім підбігли двоє діточок: дівчинка віку Зоряни і хлопчик на кілька років старший.

Ми познайомилися, Аріна сказала, що знає англійську. Я механічно посміхалася - це була єдина мова з доступних мені в цьому будинку.

Нас тепло зустріли. Я не знала, як поводитися, просто розуміла, що витріщатися непристойно, і скромно встала біля сходів. Господарі дали зрозуміти, що хочуть показати мені нашу кімнату, і я пішла за ними на третій поверх.

Це був гостьовий поверх із кімнатою на двох і великою вбиральнею. У кімнаті була величезна кількість ігор та іграшок, туди знесли все, чим діти граються рідко. Зоряна була в захваті від побаченого. Аріні виділили окрему кімнату на першому поверсі, теж зі своєю вбиральнею.

Я розбирала речі і говорила з Сергієм телефоном, коли Аріна написала мені, що нас усіх кличуть на вечерю. Мені було ніяково, але я спустилася. Аріна щось розповідала господарям англійською, Зоряна грала в ладушки з Марією, так звали її нову подругу.

Я сіла за величезний стіл у розкішному залі й випрямила спину. На вечерю була картопля, обсмажена великими шматками в цікавому клярі, курка і закуски, все в дорогому посуді і за останнім словом сервірування. Їжа була смачною, а господарі - турботливими. Мені запропонували пива, від якого я з переляку відмовилася. Аріна почувалася вільно і швидко знайшла спільну мову з господарями, адже англійську вчила з-під моєї палиці з п'яти років. Англійську мову я трохи розуміла, а ось румунську слухала зі злегка тупуватим виразом обличчя.

Аріна була нашим перекладачем, і за вечерею ми трохи поспілкувалися. Господиню здивувало, що я майже не їм, і Аріна пояснила:

- Це все через стрес.

Мені співчутливо кивнули. Ми дізналися, що це дуже творча сім'я. Елена - одна з найпопулярніших співачок у Румунії. Вона працює моделлю, співає, знімається в кліпах, рекламує різноманітні бренди та написала книжку про медитацію. Діяльність її чоловіка Дору пов'язана з музикою, він продюсер. Вони показали мені кліп про Україну, знятий Еленою в перші дні війни. Слова пісні мені не були зрозумілі, але було ясно - вона на підтримку наших людей. Я з їхнього дозволу одразу ж опублікувала кліп у своєму блозі.

Прокинувшись вранці, я зателефонувала Сергію. Зоряна крутилася поруч, а я розповідала, як тепло нас приймають. Я перебувала в розкішному будинку, де мене годували багатою їжею, а мені потрібно було інше: мій скромний (за їхніми мірками) дім і калюжі на рідній вулиці, а на обід - картопля в мундирах з оселедцем і тертий буряк зі сметаною і часником. І щоб Сергій був поруч. І всі інші теж. Я намагалася стримати сльози, але в мене не вийшло.

На той час я зрозуміла, що далі шлях один - Австрія. Ще коли ми були вдома, Ірина говорила, що бронь триматимуть три дні, а минув вже тиждень, і я боялася, що за нами не збережеться обіцяне житло. Але Ірина щодня писала і надсилала голосові повідомлення, наполягаючи, що все в силі і півбудинку чекає на нас беззаперечно.