Час розлуки

Шлях додому, який у звичайний час становив годину-півтори, зайняв близько трьох годин. На миколаївській трасі були великі затори - миколаївці сім'ями покидали своє місто, там ішли запеклі бої. Коли ми їхали містом, я знову розплакалася. Воно ніби жило нормальним життям, хоч людей і машин стало в сотні разів менше. На вулицях було тихо і спокійно, а рекламні щити нагадували російському військовому кораблю його новий напрямок. Ця лайлива фраза, сказана українським прикордонником у відповідь на вимогу росіян здатися під час атаки острова Зміїний у перший день війни, стала загальною громадянською позицією: вона звучала скрізь, за неї не сварили дітей. До російських солдатів були зовсім інші звернення, до них намагалися достукатися, звертаючись до совісті та моральної відповідальності: "Як ти зможеш дивитися в очі своїм дітям? Іди, залишайся людиною".

Ну і, звісно, якби в Одесі не жартували навіть на цю тему, це була б не Одеса: "Вова, не делай маме нервы", - з одеською іронією звертався до путіна черговий білборд.

Я відчула ніжність до свого міста, так шкода його і страшно за нього було одночасно. Проїжджаючи вулицями, я вдивлялася в будинки і вікна порожніх квартир, уявляючи, як нещодавно там гралися діти, вранці кипіла запашна кава і люди прикрашали свої гнізда новорічною мішурою. Кадри київських і харківських зруйнованих будинків миготіли в моїй свідомості, і я навіть думати боялася про те, що моє місто може спіткати та сама доля.

Перед тим як заїхати до батьків, ми зупинилися біля залізничного вокзалу, і Сергій пішов дізнатися, як ходять потрібні нам поїзди. Виявилося, що жодного розкладу немає, є напрямки і люди, які заповнюють вагони, і поїзд одразу вирушає. Ще один доказ страшної реальності. Хто міг уявити собі таке два тижні тому? Ми вирішили, що це буде надто важко для дітей, адже місця можуть дістатися "на торбах", тому Сергій відвезе нас машиною до молдавського кордону. Там ми сядемо на автобус, а далі якось буде.

У рідній домівці мені стало легше, я переключилася і зарядилася осколками оптимізму батьків. Вони трималися, принаймні при нас. Ми багато говорили, мама дякувала мені за рішення виїхати - за Свєту з Надею вона була спокійна, а за нас ні. Вона вкотре говорила про те, що так я забезпечу не тільки безпеку дітям, а й душевний спокій їм із Сергієм. Я все розуміла, і саме це штовхнуло мене до важкого рішення. Я залишила їм частину домашньої ковбаси, купленої на місцевому ринку дорогою додому, хоча знала - практичність і виняткові хазяйновиті якості мами сьогодні зміцнілися ще більше: вона заготувала запаси їжі, заповнила льох консервами, питною водою і навіть заморозила хліб. Тато пожартував, що голод у разі окупації їм не страшний, а в мене з'явився новий привід для тривоги: окупація, блокада, голод, що наступне?

Настав час прощатися. Я знала, що це буде боляче, і була до цього готова. Ми плакали, і, щоб розрядити обстановку, я сказала, що на Новий рік загадала два бажання: подивитися цього року нову країну і швидко скинути "останні 2 кг", і не очікувала, що бажання так швидко здійсняться, причому одночасно. Ще я згадала, як два роки тому, теж на Новий рік, загадала бажання відпочити від роботи й потім сиділа на карантині в ізоляції кілька місяців. Я пожартувала, що більше в Діда Мороза нічого просити не буду, бо він погано чує. Ми посміялися, потім стали обійматися, знову плакали і у відповідь на моє запитання, як таке взагалі могло статися, тато сказав:

- Усе це доведеться ще довго усвідомлювати - і нам, і майбутнім поколінням.

Прощаючись із батьками, я вдивлялася в їхні очі. Я не виключала, що більше ніколи їх не побачу.

Ми з мамою проводжали одна одну поглядом, поки машина не повернула за ріг. Серце билося в істериці, і мені нічого не залишалося, як продовжувати плакати, знову і знову.

Пізніше, коли мама прочитала ці слова, то розповіла мені, як після нашого від'їзду вила в передпокої і кричала: "Навіщо мені тепер жити?!".

Ми зайшли у свій будинок. У цьому будинку я була щаслива ще недавно і нещасна колись, за 20 років різне траплялося, але так важко мені в його стінах ще не було. Я повернулася, щоб прощатися з ним знову.

Мені потрібно було збирати речі, а я свідомо цього уникала. Я мила посуд, ванну, передпокій, розкладала чисту білизну і наводила порядки в кімнатах, робила все, але тільки не те, чого вимагала ситуація. Сергій шипів на мене, і я здалася, знехотя відкривши шафу.

Що значить "найнеобхідніше", коли ти їдеш із дітьми в іншу країну, у міжсезоння, на невизначений термін? Без чоловіка і машини, а в гаманці - сума, відкладена на міст із трьох зубів? Ще чоловік додав із тих, що начальник видав йому в перший день війни на всю команду на випадок, якщо з ним щось трапиться. Що має бути в аптечці? Маю я право на крем для ніг? І без спортивного комплекту не можна, хоча б одного - я тренер.

Вийшло вісім одиниць, включно з ручною сумкою з документами, рюкзачком Зоряни і пакетом з їжею. Поки Сірий не бачив, я поклала три пари демісезонного взуття - усім трьом на весну. Собі взяла улюблені кросівки на високій платформі, зручні та практичні, за гострої потреби всі чотири сезони можна носити. Тьху-тьху, Жаннуля, сплюнь. Раз п'ять я перевірила документи, зарядні та комплект гаджетів.

До ночі зібрані сумки стояли в передпокої. Я зробила те, про що так мріяла останній тиждень, - скупалася в душі. Висушила волосся, намазала тіло улюбленим кремом. Я купила його зовсім недавно на американському сайті. Я замовляла звідти косметику, харчові та вітамінні добавки, щойно з'являлися вільні гроші, а інколи й у борг за кредиткою. Разом із цим кремом удома залишилася вся моя косметика - місця для неї не було, а брати додаткову сумку було нерозумно, адже добиратися треба було на перекладних, несучи все це на собі. Попрощавшись із косметичкою, книжками і спокійним життям, я пішла в спальню.

Сергій читав новини зі смартфона. Я скинула рушник і забралася до нього під ковдру. Він поклав смартфон на тумбу, впевненим рухом повернувся до мене, застиг на цілу мить, подивився глибоким поглядом і притягнув до себе.