"Я без тебе нікуди не поїду"

У перші години війни я зателефонувала мамі і подрузі, спілкувалася в чаті зі співробітниками. Єдина, хто не зателефонував і кого не хотілося чути, була Рита. 

Рита - моя перша свекруха, бабуся Аріни, доньки від першого шлюбу. Ми разом пройшли непростий і довгий шлях, вона не залишила мене з дитиною, на відміну від її сина, і Аріну разом із моєю мамою ми ростили втрьох. Коли їй було шість, до нас приєднався Сергій. Донині Рита з чоловіком беруть активну участь у житті Аріни, і мені є за що їй дякувати. Саме це не дало мені закінчити з нею стосунки. Але дух протиріччя, посіяний раніше, пустив своє коріння глибоко і безповоротно. 

Велика прихильниця росії - це слово Рита завжди вимовляла з придихом, а з 2014 року була політичною опоненткою Сергія, мого другого чоловіка, "бандерівця" і патріота своєї країни, хоч би якою вона була, з усіма вадами та складнощами. Ніхто й ніколи в нашій великій сім'ї не сварився на цю тему, усі знали, хто на чиєму боці, і не те щоб поважали позицію кожного, просто не намагалися один одного переконати. Точніше, Сергій не намагався, Рита ж обожнювала рашу і, як могла, несла це в наші вуха. Найгірше, що на цьому ґрунті вона вирощувала Аріну. У перший день війни Рита наважилася зателефонувати тільки їй.

З уривків їхньої телефонної розмови я зрозуміла, що Рита вибачається перед нею, але Аріна плакала і кричала:
- Ти мене обдурила, обдурила, обдурила! Ти обіцяла, що Росія НІКОЛИ на нас не нападе!

Після обіду приїхав Сергій, і я трохи заспокоїлася. На той час психологи в соцмережах активно давали поради: не стримувати емоції, плакати, якщо хочеться, ділитися з ближніми всім, що відчуваєш. З усіх порад у мене вийшло взяти тільки одну - я плакала. 

Закінчився цей кошмарний день, і потрібно було лягати спати. Ніколи мені не було так страшно це робити. Абияк ми вклали дітей і лягли самі, розвернувшись в інший бік ліжка, головою подалі від вікна. Сну тієї ночі не було, але під ранок у мене вийшло провалитися в подібний до нього стан. Прокинулася я від дитячого сміху: Зоряна спала з нами в кімнаті. На якусь мить здалося, що мені все наснилося, але, розкривши очі, я зрозуміла, що ні. 

У мирний час по п'ятницях у мене було групове тренування онлайн. Я запитала в чаті, чи готові дівчата, і, отримавши відповіді в дусі "відволіктися хоч на годину", скинула посилання на конференцію. Це був наш своєрідний виклик і війні, і самим собі, у тому стані ми дозволили собі думати про щось інше. Здорове фізичне навантаження - найкращий засіб від стресу, перевірено тим же коронавірусом. Я завжди рада бачити всіх своїх клієнтів, але того ранку радість була особливою. Як же було важливо зробити щось, що було в нормальному житті й сьогодні нагадувало б про нього. Ми поспілкувалися, потренувалися, потім обговорили те, що відбувається, всі були налякані й деморалізовані. Пролунав жарт, який уже гуляв соцмережами: "В Одесі підозріло тихо. Схоже, проросійський Труханов домовився".

Ми говорили і говорили, мовчала тільки одна учасниця - моя свекруха Рита. 

О десятій ранку приїхав мій брат Саша з дружиною Світланою і донькою Надею, моєю племінницею. Про це ми домовилися ще з вечора, адже разом ми сила. Свєта вела уроки з математики, я - тренування, діти вчилися - все онлайн. У місті було спокійно, чого не можна було сказати про наш внутрішній стан. Ближче до вечора мій брат ухвалив рішення - везти сім'ю в Молдавію, трохи раніше він пообіцяв наляканій Наді зробити все для їхньої безпеки. На той момент рішення виїжджати до сусідньої Молдови прийняло багато українців, і на дорогах у цьому напрямку утворилися кілометрові затори. Вони запропонували мені з дітьми їхати з ними. Воєнний стан уже було оголошено, і чоловіків з вісімнадцяти до шістдесяти років із країни не випускали. Від думки залишити Сергія і виїхати в невідомість мене кинуло в дрібне тремтіння, я знову заплакала. Рішення приймав Сергій, і я чекала його з жахом. Він думав не більш ніж хвилину і вимовив: 
- Ми поки що залишимося. А якщо потрібно буде їхати, поїдемо в Кірове, там все-таки свої.

Кірове, або Трояндове на новий лад, - це село в Одеській області, за 50 км від Одеси в миколаївському напрямку, там живе Серьожина мама з чоловіком. Я не мріяла жити у свекрухи, але чужа Молдова лякала мене ще більше. У пориві вдячності я кинулася в обійми чоловіка і прошепотіла: 
- Я без тебе нікуди не поїду.

Ці слова в ті страшні дні своїм половинкам скажуть тисячі, якщо не мільйони українських жінок у найрізноманітніших куточках нашої великої країни. Сьогодні їх можна включити в наш гімн.

Їхні сумки стояли в коридорі не розібраними, і вони зібралися за десять хвилин. Надя вийшла першою, підлітки були налякані найбільше. Я встигла дістати з холодильника їм у дорогу бутерброди, приготовлені заздалегідь на випадок втечі в бомбосховище, і, коли вони вже поїхали, пошкодувала, що не дала яблука, - збір був настільки стрімким, що все продумати не було часу. Прощалися слізно, обіймаючи Світлану, я, як і раніше, не вірила в те, що відбувається.

Вони поїхали, а я розридалася з новою силою.

Виявляється, можна дві доби не хотіти їсти, пити, спати, ходити, говорити. Я сіла за ноутбук і, плачучи, написала пост у свій блог, останніми словами якого були: "За що нам це все? І від кого?!".

Того дня Рита все-таки мені зателефонувала. Вона вибачалася, говорила, що зрозуміла, як помилялася щодо Росії, що вона тепер із нами та інше. Мені було огидно, це єдине, що я відчувала щодо неї.

Наступного дня Сергій прийняв неприємне для мене рішення - їхати в Кірове. Неприємне, тому що жити зі свекрухою доведеться не в найкращих побутових умовах - ви мене зрозуміли. І я знала, що Сергій повернеться додому. Усе це лякало, але заспокоювала я себе одним: ми будемо недалеко один від одного і він зможе до нас приїжджати. І в будь-якому разі це краще, ніж Молдавія, все-таки їдемо до своїх.

Я перепакувала сумки, потрібен був уже зовсім інший набір речей, і в суботу вдень, на третій день війни, ми були готові до від'їзду. Сергій із дітьми чекали на мене в машині, поки я стояла на колінах у передпокої і, вмиваючись сльозами, читала єдину молитву, яку знаю, - "Отче наш" українською мовою - так вивчила в школі. Хрестячись, я просила Бога про одне: повернутися у свій дім, цілий і непошкоджений, до свого чоловіка, живого і здорового.