2

Їдучи в автобусі, який часто називають «Богданом» і який як на поганій, так і на щойно відремонтованій дорозі завжди трусився, я змогла заснути. Сперши голову на сидіння та відвернувшись до вікна, накинула капюшон, щоб сховатися від холоду й відчути себе трішечки захищеною від сторонніх очей. Мені снився дивний сон. Лише кілька разів у житті я бачила щось подібне — не знаю, чи були вони віщими, чи це просто від стресу й далекої дороги, але його я запам’ятала надовго.

Я стояла на величезній парковці біля великого «Епіцентру». Тут було чимало машин, усі такі гарні й дорогі, і стільки ж людей. Вони купкою розмістилися праворуч, а ліворуч, навпроти них, стояла я. Біля мене — нікого, тільки порожні авто, що належали, напевно, тій юрпі. А вздовж усього фасаду «Епіцентру» тягнувся довгий ряд порожніх торгових візків.

Не поспішаючи, я розглядала територію. Позаду, з правого боку, була дорога на заїзд до мосту. Якщо підняти голову, видно широке полотно мосту, а далі справа виднілися багатоповерхівки. Під мостом пролягала дорога, що вела на ще один міст над водою. З мого боку можна було або виїхати на верхній міст, або завернути на парковку «Епіцентру». Така широка траса... Можливо, після опівночі, коли темніє, тут розважаються гонщики, аби похизуватися своїми машинами. Навпроти «Епіцентру» через дорогу стояла заправка, огороджена низьким білим парканчиком, який легко можна перестрибнути. І довкола росло багато дерев. Проте ліву частину дороги, ближче до тих людей, і все, що там могло бути, я не бачила.

Сонце вже сідало, і вулиця здавалася ще більшою, ніж була насправді. Поодинокі машини проїжджали повз і звертали в бік міста. Цікаво, чому саме туди? Але роздивитися я не змогла — мене хтось погукав.

Обернувшись на своє ім’я ліворуч, я спершу помітила сходи на дах «Епіцентру», а потім — групу людей, що йшли до мене. Вони наближалися все ближче, але я бачила їх уперше. Вони знають мене? І де це я? Запитань було безліч, а відповідей — жодної. Поки я міркувала, ці люди підійшли на відстань витягнутої руки. Хоч як я вдивлялася в їхні обличчя, вони здавалися розмитими, наче стертими. Я попросту не бачила рис і емоцій, і від цього ставало дедалі моторошніше. Хто знає, що в них на умі, особливо коли вони стоять так близько?

Коли я вже збиралася відступити на пару кроків назад, один із них заговорив:

— Надя. Надія... Ти чому не взяла нас із собою? — насмішкуватим голосом мовив... судячи з тембру, хлопець. Так, це був хлопець! Обличчя я не бачила, але помітила рух того, хто до мене звертався.

Він був середнього зросту, вищий за мене, але порівняно з іншими — найменший. Одяг у всіх, на мій жах, виявився однаковим. Як я раніше цього не помітила? Вони були вбрані в чорні балахони, як у фільмі «Крик». Не вистачало тільки ножів у руках — справжнісінькі персонажі з жахітника. Оглянувши їхні фігури, я почала рахувати: один, два... шість. Усі шестеро, хто стояв переді мною, були хлопцями.

— Що? — тихо спитала я, не розуміючи, що відбувається і звідки вони мене знають.

— Ти мала нас проводити. Невже наша лапочка забула? — продовжив другий хлопець, який стояв ліворуч від першого.

Голоси... У них були абсолютно однакові голоси! Поставлений, упевнений тембр, який хотілося чути щодня. Що взагалі коїться?

Я ще раз озирнулася на них і на все довкола, і в мене запаморочилося в голові. Підвівши погляд до світло-рожевого неба, яке кружляло, наче рожева цукрова вата, я втратила свідомість.

Коли за лічені секунди я розплющила очі, то вже лежала на тому самому місці й дивилася в те ж темно-рожеве небо з дрібними білими хмаринками. Надо мною, оточивши з усіх боків, нависали ті самі хлопці. Але поряд із ними з'явилася ще одна постать — дівчина. Вона була вбрана в чорну мініспідницю з поясом, посередині якого висіло металеве серце, рожевий топ та срібне кольє на шиї. На ногах були масивні берці-ґади майже до колін — із ремінцями та важкою тракторною підошвою, що робило її візуально ще вищою.

Не підводячись, я продовжувала лежати й дивитися на них. Дівчина раптом обійшла хлопців і з правого боку присіла біля мого обличчя на коліна. Вона простягнула руку до моїх грудей і поклала долоню на ділянку серця, ніби перевіряючи, чи воно б'ється. Б'ється! Не хвилюйтеся, жива-здорова. Але скинути її руку я не змогла — тіло зовсім не слухалося, я ніби приросла до холодної землі.

Дівчина забрала руку й різко нахилилася до мого вуха:

— Ти не повинна бути тут, — у її голосі чувся смуток, і говорила вона так тихо, що чути могла лише я.

Її красиве світло-каштанове волосся, ледь завите на кінцях, сягало живота, а зараз торкалося землі.

— Я зробила тобі боляче... — опустивши погляд, шепотіла вона. — І продовжуватиму робити далі. Я зробила все, щоб тебе не стало, а ти досі тут. Досі жива. Я так сильно тебе ненавиджу!

Що? За що?

Вона різко підхопилася й, піднявши ліву ногу, своїми важкими ґадами наступила мені на грудну клітку. Вона тисла все дужче, прикладаючи чимало зусиль і не зводячи з мене очей.

І в цей момент я прокинулася.

Капюшон закривав мені огляд салону, але я все одно дивилася у вікно. Умить стало жарко й духошно. Після такого сну навряд чи вдасться заснути знову. У грудях відгукувалася тривожність, яка розросталася все більше. Можливо, має щось трапитися? До чого цей сон? Що це взагалі було?