1

Кінець року видався доволі холодним і на цей раз подарував справжню зиму. Йшов не переставая сніг, було холодно і дивовижно одночасно. А це радісно і сумно озночасно, особливо для студентів у яких в цей переіод року а саме в грудні завжди була сесія. Безсонні ночі, нервові зриви, бажання забрати документи з університета і мрії, а ще захопивши дух перед новорічними св'ятами, довгими канікулами і поряд з родиною. Дивлячи як місто вкривається снігом, як слизько стало ходити на вулицях на душі було сонячно від цього, особливо звертати увагу на дітей які граються після школи у сніжки.

Для мене зима завжди була холодную, мокрою, сирою та сумною. Остані роки святкувати і жити в такому сезоні не хотілося. Та навіть ця дивовижна казка  не змушує мене повірити що щось змінеться. Я так втомилась від усього цього, що могла лише спостерігати за іншими і уявляти на їх місті себе, радісну і не думаючою за свій важкий стан з якого не могла вилізти.

Початок другого курсу став для мене важким: я втратила подругу, обравши іншу, а потім, на День міста, помер мій улюблений Тошка. Він був для мене не просто собакою, а вірним другом, поряд з яким завжди було спокійно. Його смерть я оплакувала дуже довго, не ходила на пари й постійно хотіла приїхати додому в надії побачити його живим, але його там не було. А потім я втратила й другу подругу — ми жили з нею в одній кімнаті, і я прийняла рішення переїхати в сімейний гуртожиток, щоб не бачити її, не чути й пережити свій біль наодинці. У мене була велика кімната на трьох, але жила я сама, і мене це влаштовувало. Деякий час не могла звикнути, що до університету потрібно їхати пів години, чекати на холоді тролейбуса й завжди приходити, коли двері в аудиторію вже зачинені, через що доводилося сидіти в коридорі. Але сьогодні — останній день. Закрию сесію, а далі буде видно.

Я сиділа, підперши голову рукою, і все дивилася у вікно. Чекала своєї черги, щоб підійти до викладача й відповісти білет. Гортати стрічку в телефоні не дозволялося, тому єдине, що зараз так тішило, — це краєвид за вікном. Білет я знала, ще вчора зазубрила весь матеріал, тож не сумнівалася, що впораюся і без перездач буду вільна.

— Можеш бути вільна… — ці слова змусили мене повернутися в реальність, глянувши на стіл за яким  сидів викладач.

Викладачі… Усі такі різні, та в одному вони схожі, усі зі здвивами у головах. Я б навіть сказала помішані. Є викладачі які жити не можуть без книг, і я їх чудово розумію, та до них мені ще далеко. Мистецькі люди мають безліч тараканів у голові, коли влада у їх руках, вони то і діло будуть нею користуватись і не завжди в хорошу сторону повертаючи ту. Викладачі «сволочі»: ті які постійно задають море завдань, які постійно хотять бачити нас навіть на вихідних чи після усіх пар щоби знову заставити нас щось робити. Які усім своїм виглядом показують що ми ніхто, і зобовязані постійно їх слухати бо ми студенти. Коли доходить діло до прогулів, хочеться якщо чесно вмерти. У таких одна думка та і одна відновіть на це:  «Студент прийшовши в університет зовобязан бути на УСІХ парах, ні одного  прогула не має бути, або відпрацьовувати.» Відпрацювати означало бігати за ними, шукаючи їх, кожного дня падаючи на коліна просити дати програму для відпрацювання що вони не хотіли студентам давати. І де логіка? «Те що ви ходете на роботу це ваша проблема. Робіть так щоб робота була після навчання. І навіщо студентам взагалі робота? У вас батьки є» «Ангели» - так ми називаємо викладачів які розуміють броблеми  теперешніх студентів, і допомагають нам коли у нас щось не виходить. Відмінити пару, перенести на інший день, допомогти написати доповідь чи корсову а ще вони ніколи не будуть дивитись на тебе з висока.

Остіній екзамен завжди був з важким викладачем, який не допускав прогулів і у нього було важко морально здавати. Якби ти не вчився, як би ти не ходив  на його пари, завжди до чогось докулупається. Та і сам по собі останній екзамен доволі важкі завжди, не через предмет чи викладача який приймає, а через те що вже немає сил здавати і щось довчати.

Яким би викладач цей не був, ми всеодно його любили. За що? За харизматичність, було в ньому щось таке що навіть злість чи роздратованість не могло змітити думку нашу. І чесно я вдячна йому, за його вміння навчити нас. Якби він не кричав «Я не допощу вас до сесії і відправлю на повторний курс» він розумів нас, і ми його за це любили хоча всеодно побаювались.

Все ж змусила себе встати  й піти відповідати.

«З Богом», — подумки сказала я собі.

Вже після здачі екзамена, першим ділом дзвонила мамі. Викладач не валив і був з гарним настройом, не затягував здачу екзамена, що пришвидшувало нас швидше здати йому і бути вільним. А на послідок бажав нам гарно провести канікули.

«Колись я обов'язково буду радити його книги та курси іншим.»

— Алло, мамо! Я здала сесію. Тепер я нарешті вільна, — йдучи уздовж парку, я тримала в руці телефон і посміхалась. Парк уже весь був укритий снігом, і я очей не могла відвести від цієї краси. Цей день ставав ще прекраснішим та щасливішим.

— Надюш, ми такі раді за тебе! Що там? Не валив? — мама хвилювалася, тому що цього семестру нам змінили викладача, і в нього було важко щось здати навіть на парах, а іспит взагаді здавався жахіттям.

— Все нормально. Через те що ми за списком були другими, він ще не встиг розлютитися. Навіть настрій мав, — на екзамен ми завжди ділилися групою по п'ятеро людей на визначений час. Перша п'ятірка йшла на 8:30, друга приходила на 9:50, а третя мала бути після десятої. Поки одногрупники відповідали, ми сиділи в аудиторії навпроти й чекали, коли дозволять зайти іншим. — Я коли йшла відповідати, думала лише про шокобон і гарячу каву.