Розділ 1 Будинок, що памʼятає

Ніч опустилася на місто швидко й тихо. Вулиці спорожніли, а жовте світло ліхтарів розмивалося в холодному осінньому тумані. Вітер гнав сухе листя вздовж тротуарів, і в цій тиші кожен звук здавався гучнішим, ніж зазвичай.

Марія стояла біля старих кованих воріт і дивилася на будинок попереду.

Він був більший, ніж вона уявляла. Триповерховий, із потемнілими від часу стінами та порожніми вікнами, які нагадували темні очі. Фарба облупилася, дах місцями просів, а сад навколо перетворився на хащі.

— Просто будинок, — тихо сказала вона сама собі.

Але навіть власний голос прозвучав невпевнено.

Редактор дав їй це завдання лише сьогодні вранці.

«Стара історія. Будинок, у якому ніхто не живе вже понад двадцять років. Місцеві кажуть, що там щось не так. Зробиш матеріал — буде хороша стаття.»

Марія не вірила в міські легенди. Вона працювала журналісткою вже п’ять років і добре знала: за кожною «містикою» зазвичай ховаються людські страхи, чутки або звичайна вигадка.

Але зараз, стоячи перед іржавими воротами, вона відчувала дивний холод, який не мав нічого спільного з погодою.

Вона відчинила хвіртку. Та скрипнула так голосно, що Марія мимоволі озирнулася.

Порожньо.

Лише вітер.

Доріжка до будинку була майже повністю засипана листям. Кожен її крок лунав глухо й неприродно голосно. Здавалося, ніби тиша навколо стає щільнішою, важчою.

Вона зупинилася біля дверей.

Великі, дерев’яні, із тріснутою фарбою. Ручка була холодною й вологою.

— Добре, — прошепотіла Марія, вмикаючи ліхтарик на телефоні. — Зайду, зроблю фото і піду.

Двері піддалися не одразу.

Коли вони нарешті відчинилися, зсередини повіяв запах сирості, пилу і чогось старого… забутого.

Світло ліхтарика ковзнуло по порожньому холу.

Сходи на другий поверх.

Зламаний стілець.

Шпалери, що звисали клаптями.

Марія зробила крок усередину.

Підлога тихо скрипнула.

Ще крок.

І ще.

Вона вже збиралася зробити перше фото, коли раптом завмерла.

Їй здалося, що десь у глибині будинку пролунав звук.

Ледь чутний.

Наче… шепіт.

Марія різко обернулася.

— Тут хтось є?

Тиша.

Лише вітер за вікнами.

Вона нервово посміхнулася.

— Уява, — пробурмотіла вона.

Але коли вона знову повернулася до холу, їй раптом здалося, що темрява попереду стала глибшою.

Наче будинок прокинувся.

І тепер знав, що вона тут.

Марія зробила ще кілька фото холу. Спалах на мить освітив стіни, і їй здалося, що тіні змінилися швидше, ніж мали б.

Вона перевірила знімки.

Перший — сходи.

Другий — порожній коридор.

Третій…

Марія нахмурилась.

На фото біля сходів була темна пляма. Витягнута, схожа на силует людини.

Вона підняла очі.

Сходи були порожні.

— Це просто тінь, — тихо сказала вона, хоча голос зрадницьки затремтів.

Раптом зверху почувся звук.

Крок.

Один.

Повільний.

Марія різко направила ліхтарик на сходи.

Світло ковзнуло по перилах… по сходинках… по темряві другого поверху.

Нікого.

Вона вже зробила крок назад, коли звук повторився.

Крок.

І ще один.

Цього разу — ближче.

Дерев’яні сходи тихо заскрипіли.

Наче хтось стояв на них.

Але світло показувало порожнечу.

Марія відчула, як по спині пробіг холод.

Вона повільно відступила до дверей.

І в цей момент її телефон коротко пискнув.

Повідомлення.

На екрані з’явився новий файл.

Без номера.

Без імені відправника.

Відео.

Марія не пам’ятала, щоб у будинку був інтернет або зв’язок.

Руки трохи тремтіли, коли вона відкрила файл.

На екрані з’явилося зображення.

Темний хол.

Сходи.

Знято з кута… під стелею.

Марія завмерла.

Відео було записане всередині будинку.

І в кадрі стояла вона.

Вона дивилася на екран, не дихаючи.

На відео Марія стояла біля дверей — саме так, як зараз.

А потім…

Фігура на сходах почала спускатися.

Повільно.

Темна.

Витягнута.

Без обличчя.

Марія різко підняла голову.

Сходи були порожні.

Телефон у її руках завібрував ще раз.

Нове повідомлення.

Текст:

«Ти не одна».

Марія різко обернулася.

Порожньо.

Лише двері, темний коридор і пил у світлі ліхтаря.

Вона зробила крок до виходу.

Двері не відкривалися.

Ручка повернулася — але щось тримало їх іззовні.

Марія смикнула сильніше.

Даремно.

Телефон знову завібрував.

Нове повідомлення:

«Не виходь».