Епілог

Ліза стояла посеред горища, тримаючи в руках звичайну картонну коробку. Від розкішного лялькового палацу не залишилося й сліду — лише кілька трісок і жменя сухої тирси.

​Віка сиділа поруч на підлозі. Вона більше не шепотілася з порожнечею. Дівчинка зосереджено малювала в альбомі яскраве жовте сонце. Коли вона підняла голову, Ліза помітила, що очі сестри знову стали живими, теплими, без того скляного блиску.

​— Лізо, дивись! — Віка простягнула сестрі свій малюнок. — Я намалювала нас. Справжніх. І ми там не стоїмо на місці, ми біжимо!

​Ліза посміхнулася. Вона відчула легкий свербіж на плечі — там, де вночі була глибока тріщина, тепер залишився лише ледь помітний білий шрам, схожий на ниточку. Це була її «мітка сміливості».

​Вона взяла коробку з рештками іграшки і винесла її на подвір’я. Там, біля старого дуба, вони з татом розпалили невелике багаття, щоб спалити старе листя. Ліза обережно поклала коробку у вогонь.

​Полум’я миттєво охопило картон. На мить у вогні промайнула тінь високої постаті з довгими пальцями, але вона тут же розсипалася іскрами, що полетіли високо в небо.

​— Більше ніяких ниток, — тихо сказала Ліза.

​Вона повернулася до будинку, де мама вже кликала їх на обід. На кухонному столі стояли звичайні керамічні чашки з чаєм. Ліза взяла одну з них. Вона була теплою і важкою. Справжньою.

​Дівчинка подивилася на своє відображення в чайнику. Вона більше не була лялькою. Вона була автором власної історії, і ніхто більше не міг переставити її фігурку без її волі.