Розділ 3 . Кришталевий крик

Віка занесла голку над тендітною фарфоровою ручкою іграшкової Лізи. У цей момент справжня Ліза відчула, як її власне плече почало німіти, вкриваючись сіткою дрібних тріщин, схожих на павутиння. Лялькар-Пересмішник усередині будиночка нахилив свою темну безлику голову, передчуваючи перемогу. Його нитки напнулися, як струни, готуючись остаточно перетворити дівчинку на нерухому декорацію.

​— Віко, послухай! — голос Лізи тепер нагадував шелест паперу. — Якщо ти зламаєш мене, ти залишишся тут зовсім одна. Лялькар не грається, він збирає душі!

​Але очі сестри залишалися скляними. Вона вже підвела вістря голки до тонкого порцелянового ліктя.

​Ліза зрозуміла: єдине, що Лялькар не може підкорити — це звук, який народжується не в тілі, а в самому серці. Вона згадала, як мама колись казала, що порцеляна співає, коли її торкається світло. Дівчинка заплющила очі (це було важко, повіки скрипіли, наче пластик) і почала збирати в грудях весь свій страх, усю любов до сестри й увесь свій опір.

​— НІ-І-І-І-І! — закричала вона.

​Це не був звичайний крик. Це був чистий, пронизливий ультразвук, який буває, коли розбивається найдорожчий кришталь. Звукова хвиля вдарила по горищу, наче фізичний поштовх.

​ДЗІ-І-І-І-І-І-ІНЬ!

​У цей момент іграшковий будиночок спалахнув зсередини. Маленькі вікна в ньому розлетілися на дрібні друзки. Лялькар-Пересмішник закрив свою порожнечу замість обличчя довгими чорними пальцями, його нитки миттєво лопнули, спопелівши в повітрі.

​Від потужного звуку справжнє вікно на горищі теж тріснуло, і всередину ввірвався потік свіжого весняного повітря. Сонце вдарило прямо в центр лялькової хатинки.

​— Ой! — Віка здригнулася, наче прокинулася від глибокого сну. Вона впустила голку і з жахом подивилася на іграшкову сестру в своїх руках. — Лізо? Що я робила?

​Ліза відчула, як порцеляновий панцир на її тілі почав обсипатися білим пилом. Тепло повернулося до пальців, кров знову побігла по жилах. Вона впала на коліна, важко дихаючи, але вже абсолютно живою і справжньою.

​Вона підповзла до сестри й міцно її обійняла. У цей момент іграшковий будиночок почав стрімко зменшуватися, поки не перетворився на звичайну маленьку коробку з-під взуття. Постать Лялькаря стала простою дерев’яною тріскою, яка розсипалася на порох під променями сонця.

​— Все закінчилося, Віко, — прошепотіла Ліза, відчуваючи, як по щоках течуть справжні, теплі сльози. — Ми більше не ляльки.