Розділ 1 . Лялькова пастка

Горище потонуло в тиші, яка буває лише перед бурею. Тонка смужка світла, що пробивалася крізь щілину в даху, падала прямо на ляльковий будиночок. Він стояв на старому дерев'яному столі, наче мініатюрний замок, що приховує темні таємниці. Ліза відчула, як по спині пробіг холодок. Скрипучий сміх, що долинав із-за стіни, затих, але відчуття чужої присутності не зникло.

​— Лялькар каже, що ти боїшся, — прошепотіла Віка, переставляючи маленьку фігурку, що була точеною копією Лізи.

​— Віко, припини! — Ліза спробувала вихопити фігурку з рук сестри, але Віка міцно тримала її. — Лялькар не існує. Це все твоя уява.

​— Ні, він справжній. Він живе в будиночку. І він каже, що ми тепер його родина.

​Ліза зітхнула. Віка завжди була фантазеркою, але останнім часом її вигадки ставали дедалі більш лякаючими. Дівчинка вирішила, що найкращий спосіб довести сестрі безглуздість її слів — це показати, що нічого не станеться, якщо вона сама переставить фігурки.

​— Гаразд, — сказала Ліза, беручи фігурку мами. — Давай подивимося, що зробить твій Лялькар. Я поставлю маму в... підвал.

​Вона обережно опустила крихітну фігурку в іграшковий підвал, який був точнісінько такий же, як і справжній підвал у їхньому будинку. На мить нічого не відбулося. Потім Ліза почула приглушений голос мами, що долинав звідкись знизу.

​— Лізо! Віко! — мама кликала їх, але її голос звучав так, ніби вона була дуже далеко.

​Дівчата переглянулися. Ліза відчула, як серце почало калатати швидше.

— Мамо? — кликнула вона. — Де ти?

​— Я... я в підвалі, — мама відповіла, але її голос був ледь чутний. — Двері зачинилися... я не можу відчинити їх.

​Ліза кинулася до сходів, що вели вниз, але зупинилася, почувши скрип дверцят лялькового будиночка. Вона озирнулася і побачила, що фігурка мами зникла з іграшкового підвалу. Замість неї там стояв Лялькар — висока темна постать без обличчя, що тримала в руках тонкі нитки.

​— Лялькар каже, що ти наступна, — прошепотіла Віка, дивлячись на Лялькаря.

​Ліза відчула, як її тіло знову заціпеніло. Вона не могла поворухнутися. Її ноги стали важкими, наче налилися свинцем. Руки теж заніміли. Вона була заблокована у власній позі, як статуя.

​— Лялькар каже, що ти будеш його новою лялькою, — продовжувала Віка. — Ти будеш жити в будиночку разом з нами.

​Ліза намагалася закричати, але її рот не відкривався. Вона була безпорадною, спостерігаючи, як Лялькар наближається до неї. Тонкі нитки, що тягнулися з його рук, обвивали її тіло, зв'язуючи її, наче павутиння.

​— Не бійся, — прошепотів Лялькар, його голос був схожий на скрип пластмаси об дерево. — Ти будеш гарною лялькою.

​Ліза заплющила очі, чекаючи, що станеться далі. Але раптом вона почула звук дверцят лялькового будиночка, що відчинилися. Вона розплющила очі й побачила, що Лялькар зник. Фігурка мами знову стояла в іграшковому підвалі.

​— Мамо! — кликнула Ліза. — Ти в порядку?

​— Я... я в порядку, — мама відповіла, але її голос був все ще ледь чутний. — Двері відчинилися... я не знаю, як це сталося.

​Ліза відчула, як заціпеніння зникло. Вона кинулася до Віки, намагаючись відібрати у неї ляльковий будиночок.

— Віко! — крикнула вона. — Досить грати з цим будинком. Він небезпечний.

​— Але Лялькар каже, що ти будеш його новою лялькою, — усміхнулася Віка, не відриваючи очей від Лялькаря, що знову стояв у іграшковому коридорі.

​Ліза подивилася на Лялькаря. Його темна постать без обличчя тримала в руках тонкі нитки, що тягнулися до неї. Дівчинка зрозуміла, що Лялькар не жартує. Він справді хоче зробити її своєю лялькою.

​— Я не буду твоєю лялькою! — крикнула Ліза, намагаючись відібрати у Віки ляльковий будиночок.

​Але Віка міцно тримала його.

— Лялькар каже, що ти будеш його новою лялькою, — повторювала вона. — Ти будеш жити в будиночку разом з нами.

​Ліза зрозуміла, що вона не може перемогти Лялькаря, якщо не знайде спосіб розірвати нитки, що зв'язують її з ним. Вона подивилася на тонкі нитки, що тягнулися з рук Лялькаря, і помітила, що вони обвивають її тіло, наче павутиння. Дівчинка зрозуміла, що ці нитки — це її рухи, які краде Лялькар.

​— Я не дам тобі вкрасти мої рухи! — крикнула Ліза, намагаючись розірвати нитки.

​Але нитки були занадто міцними. Вони обвивали її тіло, зв'язуючи її, наче павутиння. Ліза зрозуміла, що вона не може розірвати нитки самотужки. Їй потрібна допомога.

​— Віко! — кликнула вона. — Допоможи мені! Лялькар хоче вкрасти мої рухи!

​Але Віка не чула її. Вона була занадто зайнята грою з ляльковим будиночком.

— Лялькар каже, що ти будеш його новою лялькою, — повторювала вона. — Ти будеш жити в будиночку разом з нами.

​Ліза зрозуміла, що вона сама. Їй доведеться знайти спосіб перемогти Лялькаря самотужки. Вона подивилася на Лялькаря, що стояв у іграшковому коридорі, і помітила, що в його руках немає обличчя. Замість нього там була темна порожнеча. Дівчинка зрозуміла, що Лялькар не має власного обличчя, тому він краде «рухи» людей.

​— Я не дам тобі вкрасти моє обличчя! — крикнула Ліза, намагаючись розірвати нитки.

​Але нитки були занадто міцними. Вони обвивали її тіло, зв'язуючи її, наче павутиння. Ліза зрозуміла, що вона не може розірвати нитки самотужки. Їй потрібна допомога.

​— Віко! — кликнула вона. — Допоможи мені! Лялькар хоче вкрасти моє обличчя!

​Але Віка не чула її. Вона була занадто зайнята грою з ляльковим будиночком.

— Лялькар каже, що ти будеш його новою лялькою, — повторювала вона. — Ти будеш жити в будиночку разом з нами.

​Ліза зрозуміла, що вона сама. Їй доведеться знайти спосіб перемогти Лялькаря самотужки. Вона подивилася на Лялькаря, що стояв у іграшковому коридорі, і помітила, що в його руках немає обличчя. Замість нього там була темна порожнеча. Дівчинка зрозуміла, що Лялькар не має власного обличчя, тому він краде «рухи» людей.