Розділ 19. Шлях до відьми

Ніч ще не встигла сховатися за горизонтом, коли Аліса вийшла з дому. Її плащ із срібними нитками шелестів на вітрі, а серце билося, мов би перед стрибком у прірву. Назар залишився неподалік, стежачи здалеку, але не заважаючи — це мав бути її шлях.

Вона йшла знайомою стежкою до Старої Діброви — туди, де, за легендами, жила та, кого називали Ведунею Півночі. Відьма, яка ще знала справжні імена тіней.

Коли дерева стали густішими, а повітря — важчим, Аліса зупинилася. Попереду стояла хатина з викривленими вікнами й дахом, порослим мохом. Від неї тягнуло травами, попелом і... спогадами.

— Я чекала на тебе, Алісо, — пролунало зсередини.

Двері самі відчинились. У темному світлі сиділа жінка з оранжевим волоссям, яке світилося, мов тліюче полум’я.

— Ти знала мою маму? — спитала Аліса.

— Я знала її серце. І її страх. Але в тебе — інша доля.

— Я прийшла по істину. Про Орден. Про шепіт, який не дає мені спати.

Відьма хитнула головою і подала їй невеличке срібне дзеркало.

— Подивись. Але знай — не кожна істина дарує спокій.

Аліса подивилась. І в дзеркалі з'явилось обличчя… її матері. Соня. Молодша. Зі сльозами. Поряд стояв Данил, і в їхніх руках — книга з печаткою Ордена. Вони тремтіли, мов би боялися самого предмета.

— Це минуле?

— Це частина правди. Твоя мама приховала її, щоб захистити тебе.

— Але тепер це знання моє, — твердо сказала Аліса. — Я прийму все.

Відьма усміхнулась. Її очі блиснули, мов би вона побачила щось більше.

— Тоді слухай. І пам’ятай: шепіт — не завжди ворог. Іноді — це голос твоєї сили.