Розділ 9

Ще два дні я просто відпочиваю. Сходила сама в кіно. Погуляла містом. Колись я мріяла мати таку свободу — і фізичну й матеріальну. Зараз чомусь вона такого задоволення не приносить. Кілька разів знаходила в телефонній книзі номер Богдана й збиралася зателефонувати. Проте кожного разу змінювала рішення. По-перше, не хочу нав'язуватися, а по-друге — раптом він і справді вбивця?

Нарешті отримую довгоочікуваний дзвінок від директорки.

— Аліно, одна з дівчат скоро йде у декретну відпустку. Ви можете зайняти її місце.

— Дякую, Ольга Степанівна, — радію я. — Ви не уявляєте, що ви для мене зробили.

Наступного ранку я мчу до дитячого садочка на годину раніше. Сподіваюся, що Богдан приведе Петрика і в нас зав'яжеться розмова. Проте яке ж розчарування чекає на мене, коли хлопчика приводить незнайома жінка — вродлива білявка, приблизно мого віку. Вона посміхається мені, цілує малого і йде.

Моє серце стискається від ревнощів. Якими ж близькими вони є, якщо Богдан довіряє їй сина й малий цілує її та ще й називає мамою?

— А хто була та жінка, яка привела тебе до садочка? — Питаю, коли вкладаю Петрика на обідній сон.

— Це моя мама, — малий здивовано дивиться на мене. — Тьотя Аліно ви чого? Ви ж з нею знайомі.

Цього разу вже я дивуюся, але нічого не кажу. З малими дітьми важливо не руйнувати їхні вигадки й ілюзії. 

Коли ввечері дітей забирають, залишається один Петрик.

— Твоя мама зайнята на роботі? — Питаю співчутливо.

Хлопчик киває. Ми чекаємо до шостої. Нарешті у кімнату забігає, захекавшись жінка.

— Я прошу вибачення, — бурмоче вона й дивиться винувато на мене. — Важлива нарада. Довелося затриматися. Таку роботу дуже не хочеться втрачати.

— А що, чоловік вам не допомагає? — Питаю обережно.

— Ми колись вже з вами про це говорили, — жінка сумно посміхається. — Немає в мене чоловіка. Помер багато років тому. Все самій доводиться тягнути. Тому й тримаюся так за ту кляту роботу, де мене змушують працювати за п'ятьох.

Я витріщаюся на неї як баран на нові ворота. Хтось з нас двох з'їхав з глузду. Сподіваюся, що це не я.

Вона бере малого за руку й веде до воріт. Раптом хлопчик щось їй говорить й біжить назад до мене.

— Тьотя Аліно, раз ви вже повернулися, я можу віддати вам те, що ви просили сховати й нікому не показувати?

— Ти про що? — Серце шалено калатає у грудях. Не знаю чому, але мені стає страшно. 

Малий біжить у дитячий павільйон, підіймає одну з дощечок, щось звідти виймає й приносить мені.

— Ось, ви казали, як повернетеся вдруге, можна вам буде це віддати. — Він простягає пакет в якому щось лежить, загорнуте в тканину.

Тремтячими руками я беру пакунок. З жахом дивлюся на хлопчика.

— Не переживайте, я не заглядав всередину, як ви мені й наказали.

Я киваю. Петрик вже збирається йти, але я хапаю його за руку й питаю:

— Скажи, як звати твою маму?

— Богдана. Та ви ж вже знаєте, я вас знайомив колись. — Він нетерпляче висмикує руку й біжить на вихід. Обіймає матір. Вони обоє махають мені й повільно йдуть до машини.

Я дивлюся їм вслід й раптом все згадую. По спині пробігає холодок. Дістаю кухонний ніж, загорнутий в червону тканину. Кілька секунд дивлюся на нього та засохлі краплі крові. Потім замотую й засовую назад у пакет. Кладу в сумку. Повільно йду додому. 

Коли заходжу в порожню квартиру, мене знову зустрічає тиша. Я кидаю сумку на підлогу і йду на кухню варити борщ. Після вечері вмикаю лептоп, заходжу на сайт Укрзалізниці й замовляю квиток до Києва. Мене більше нічого не тримає в цьому місті. Час повертатися до свого нового дому та життя. 

Наступного ранку я збираю валізу. Беру її в одну руку, а пакет з ножем в іншу. Виходжу на вулицю. Мені пощастило — сміттєвоз вже під'їхав до контейнерів зі сміттям. Я підходжу ближче й викидаю пакет в один з них. Посміхаюся водієві. Упевнююся, що вміст контейнера потрапив куди слід. Після цього беру валізу і йду на автобусну зупинку. Дивлюся на годинник. Треба поспішати, через сорок хвилин відправляється мій поїзд до Києва.