Розділ 8

Коли виходжу на зупинці біля дому, відчуваю як трясуться коліна. Підходжу до під'їзду. Підіймаюся на п'ятий поверх пішки, щоб трохи заспокоїтися. Нарешті заходжу до квартири. Там знову темно і порожньо. Зітхаю з полегшенням і мені за це соромно. Яле я рада, що його тут немає.

Кидаю сумку на підлогу, роззуваюся і йду на кухню їсти борщ. Потім лежу на дивані й згадую наші з Богданом зустрічі. Це були найпрекрасніші моменти за останні п'ять років. Вперше засинаю спокійно. 

Прокинувшись вранці, відразу згадую, що чоловіка немає й знову зітхаю з полегшенням. Збираюся на роботу. Скільки часу треба розслідуванню, щоб визнати мого чоловіка зниклим безвісти? Я не знаю. Місяць, два чи може більше. На цей час маю піти у відпустку. Але як я житиму? Де брати гроші на квартиру, їжу? Мені раптом приходить в голову думка, що в чоловіка є приховані збереження. Йду до його кімнати. Переглядаю книжки на полицях, документи в ящиках. Нарешті знаходжу. Грошей не багато, але на кілька місяців скромного життя вистачить. Беру телефон й дзвоню на роботу. Прошу відпустити мене на кілька місяців за сімейними обставинами.

Пройшло пів року.

О шостій ранку я виходжу з поїзда на порожній перон рідного міста. Люблю ранні прибуття та відправлення. Зазвичай серце наповнюється передчуттям дива, казки, нового етапу в житті. Але зараз все навпаки. Це місто асоціюється в мене зі смертю батьків, бідністю, шлюбом з чоловіком, який пиячив і бив мене. 

Коли чоловіка визнали зниклим безвісти, я повідомила, що хочу поїхати з міста, відволіктися, почати життя заново. Мене відпустили. Удали, що навіть розуміють. Тож поїхати звідси було не важко. Я ні дня не сумувала за цим містом. Не дивлячись на всі попередні страхи, легко знайшла собі в Києві роботу і подругу, з якою навпіл винаймала квартиру.

На від'їзд в мене була причина. Я дещо згадала. Наприклад, як побачивши мої синці Богдан сказав, що здатен на все заради мене. І ще це саме він порадив піти в поліцію, й наголосив, що Ігор більше ніколи не образить мене. Тоді я не звернула на це уваги, та потім подумала, а що як Богдан має якесь відношення до зникнення Ігоря? Цілими днями я розмірковувала та аналізувала наші зустрічі. Наприклад, як він гнівався кожного разу, коли я згадувала про чоловіка. Як боляче стиснув мені пальці. Чи міг він вбити Ігоря?

Я так тоді накрутила себе, що не бачила іншого вибору, як зникнути. Та зараз вирішила все з'ясувати. Щоб більше не мучитися, не сумніватися й мати можливість жити далі. 

Зняла собі однокімнатну квартиру неподалік від садочка. Ту, де ми з Ігорем мешкали, само собою вже зайняли інші люди. Наступного ж дня пішла влаштовуватися на роботу.

— Я не знаю навіть, — розвела руками директорка. — В нас повний набір виховательок. 

— Ну, будь ласка, Ольга Степанівна, — я молитовно складаю руки перед собою. — Мені дуже потрібна ця робота.

— Ну добре, — жінка зітхнула й посміхнулася. — Залиш свій номер телефона. Я подумаю, що можна зробити.

Виходжу з кабінету радісна. Знаю, що Ольга Степанівна зробить все можливе для мене. Вона дуже добра жінка. Перед тим як піти з садочка, вирішую заглянути до своєї групи. Вітаюся з іншою вихователькою — моєю колишньою напарницею.

— Можна глянути на малюків? — прошу. Вона дозволяє. 

Підходжу до ліжечка Петрика й сідаю поруч. Щось стискається у грудях.

— Мій маленький, — тихо шепочу.

Він протирає очки й дивиться на мене.

— Тьотя Аліно, — каже й простягає до мене ручки. — Чому вас так довго не було? Ми з мамою переживали, що з вами щось сталося.

Мене ніби вдарили по голові: 

— Мамою? 

Хлопчик мовчки дивиться на мене. 

Я встаю на ноги і йду на вихід. Нічого не розумію. Невже за пів року Богдан одружився й малий тепер іншу жінку називає мамою? Швидко виходжу з приміщення й потім за ворота. Голова болить й гуде як рій бджіл. Мені треба відпочити. По дорозі купляю кефір і кілька булочок. Плетуся до свого нового дому. 

Після зникнення Ігоря, перші кілька місяців я заходила додому в шаленому захваті — ніхто не кричав на мене й не бив. Та потім звикла й стала сприймати це як належне. Можливо треба завести собі ще одного аб’юзера, щоб знову відчути смак життя.

Вдома влягаюся на диван, бо сили кудись зникли. Думаю над тим, що Богдан ні разу не зателефонував мені. Навіть коли слідство вже не велося і я передала через Петрика, що його тато може заходити в гості. Чи значить це, що він викреслив мене зі свого життя й вирішив йти далі? Всі ці питання надто важкі. Від них головний біль лиш посилюється. Тому я закриваю очі й не помічаю як засинаю.