Розділ 7

Я прокинулася від голосного дзеленчання будильника. Вскочила на ноги як навіжена. Перше що зробила, побігла перевіряти чи не прийшов Ігор. Однак його досі немає. Та і що тут дивуватися. Якби він повернувся, то підняв би мене з ліжка й влаштував гучний скандал. Можливо додав би кілька нових синців й змусив обслуговувати його: готувати, прасувати сорочки, прибирати. Проте у квартирі тихо й спокійно. 

Телефоную на роботу й попереджую, що трохи запізнюся. Одягаюся і йду до найближчого поліцейського відділку. Коли говорю, що чоловік пропав, так нервую, що починаю плакати. Всі на мене дивляться з розумінням. Проводять до кабінету. Приносять склянку води. Коли я заспокоююся, поліцейський починає ставити питання й записувати мої відповіді.

— Повне ім'я, вік і особливі прикмети вашого чоловіка.

— Ігор Іванович Печиборщ, 35 років. — Я знову тягнуся до склянки й роблю кілька ковтків. — Він темноволосий, 180 сантиметрів зріст. Особливі прикмети… Ніби нічого немає.

— Можливо татуювання, родимки, шрами? — підказує поліцейський.

Я знизую плечима.

— Нічого такого.

— Коли саме він пропав?

— Позавчора не прийшов ночувати.

— І ви тільки зараз прийшли до нас?

Його погляд пронизує мене наскрізь. Я почуваюся винною. Зціплюю пальці на руках, намагаючись прибрати тремтіння.

— Річ у тім…. що мій чоловік іноді випиває й не завжди приходить додому вчасно. Може не ночувати вдома.

Я брешу, бо Ігор завжди ночує вдома. Але відчуваю, що маю сказати саме так. Чоловік продовжує свердлити мене очима і я от-от розплачуся. Проте він відводить погляд. Втуплюється в бланк заяви.

— Коли ви бачили його востаннє?

Намагаюся згадати точно.

— Здається позавчора вранці, коли збиралася на роботу.

— Ви останнім часом не сварилися? Чи можливо знаєте про конфлікти вашого чоловіка з його друзями, знайомими?

Я хитаю головою. От-от втрачу свідомість. Намагаюся не показувати, що панікую. Якщо з Ігорем щось реально сталося, а схоже на те, що так і є, цей поліцейський опитає сусідів й дізнається про постійні крики й сварки, які відбувалися в нас вдома і тоді я буду головною підозрюваною. Господи, він навіть зникнути не може так, щоб не втягнути мене в це.

Поліцейський ставить ще кілька запитань, по типу які документи чоловік мав при собі, номер його телефону, соцмережі. Після цього мене відпускають. 

— Я триматиму вас в курсі, — каже мені навздогін, коли стою вже біля дверей. — Ми зробимо все можливе, щоб знайти його.

Від страху я ледь тримаюся.

— Якщо мені треба буде щось додатково уточнити, я вас наберу.

Киваю і виходжу. На ватяних ногах дістаюся зупинки. Не пам'ятаю як зайшла у потрібний автобус й доїхала до садочка.

Весь день я сама не своя. І головне не розумію чому так нервую. Я ніяк не причетна до його зникнення. Не зробила нічого поганого. І все ж тривожні думки не дають розслабитися.

— А що як вони дізнаються про наші сварки, про те, що Ігор бив мене й вирішать, що я вбила його за це? Або довідаються про Богдана? Вони можуть подумати, що Ігор вистежив мого коханця, у них зав'язалась бійка й Богдан вбив його. Або ще гірше — що це я вбила чоловіка, щоб він не заважав мені бути з коханцем.

Відчуваю, що голова зараз вибухне від напруги. Йду в туалет й вмиваюся холодною водою.

— Тьотя Аліно у вас все добре? — Лунає позаду. Я обертаюся. Біля дверей стоїть Петрик. Він стурбовано дивиться на мене, тримаючись за трусики.

— Що ти тут робиш? — Намагаюся прибрати паніку з голосу. Ти маєш зараз спати.

— Тато чекав на вас зранку, але ви не прийшли.

— Так треба було, зайчику. А тепер негайно у ліжко.

Я беру його за ручку й відводжу до дитячої спальні. Інші дітки мирно сопуть собі під носики. Вкладаю його в ліжко. Виходжу до загальної кімнати. Сідаю біля вікна й просто чекаю, коли зможу піти додому.

О п'ятій годині вечора за майже всіма дітьми приходять батьки. Не забирають лише Петрика. Через годину до кімнати заходить Богдан. Я удаю, що ми мало знайомі. Офіційно усміхаюся йому. Кажу, що Петрик чудовий хлопчик. Пропоную провести їх до воріт. 

— Тебе підвезти? — Питає. Відмовляюся.

— Я заявила про зникнення Ігоря. Вони почали розслідування, — кажу, риючись у сумочці й удаючи, ніби ми ні про що важливе не балакаємо. — Нам не можна зараз зустрічатися, бо наявність коханця може бути мотивом для вбивства. Особливо, якщо додати до того факту, що він бив мене.

Зиркаю на Богдана. Бачу як напружується його підборіддя. Як він зціплює зуби, але мовчить.

— Коли все закінчиться, я скажу тобі, — продовжую. — Але зараз ніхто не має здогадатися про нас.

Я розвертаюся і йду на автобусну зупинку. Знаю, що він дивиться мені вслід. Відчуваю його тривогу й біль. Але мушу так зробити задля нас обох.