Розділ 6

Надягаю спідницю й кофтинку. Пригладжую розтріпане волосся. Знову тягнуся до телефона. Жодного дзвінка чи повідомлення від Ігоря. Мені тривожно. Хай би він десь і дівся. Може б моє життя стало кращим. Але ж не так. Раптом з ним щось сталося. Підіймаю очі й ловлю на собі задумливий погляд Богдана. Ніяковію. Не розумію чому він на мене так дивиться.

Проходжу в коридор. Вже майже п'ята. Тож мені час додому, а йому треба забирати Петрика з садочка. Взуваюся.

— Можна мені забрати малюнок на пам'ять? — киваю в сторону кухні.

— Авжеж, — він приносить його мені. — Думаю, малий не буде проти.

Я складаю його в декілька разів й кладу у сумку. Ми виходимо з квартири. Йдемо до машини чомусь мовчки. Ніби він гнівається на мене, а мені за щось ніяково. Їдемо також кожен у своїх думках. Коли машина зупиняється біля мого двору, Богдан бере мене за руку.

— Ти мені дуже подобаєшся, — він стискає мої пальці. — Це більше ніж просто симпатія. Я для тебе на багато що готовий.

Відчуваю біль, але терплю. Потім виходжу з авто й прямую до під'їзду. 

“Десь тут казка має закінчитися, — думаю. — Зараз я зайду додому і більше ніколи не зможу звідти вийти”.

Проте, коли відкриваю двері до квартири, мене зустрічає тиша й темрява. Я боюся увімкнути світло, бо раптом Ігор спить. Тоді краще не будити його, якщо не хочеться отримати нового ляпаса. Роззуваюся й тихенько заглядаю до нього в кімнату. Однак диван так само застелений, як і вранці. Він не приходив додому. Тобто вже добу як його немає. 

Беру мобільний телефон й шукаю номер чоловіка в довіднику. Я не хочу цього робити, але мушу йому зателефонувати. У слухавці лунають довгі гудки. Ніхто не відповідає. Я набираю його номер ще раз. Те ж саме. Міряю кроками квартиру. Не знаходжу собі місця. Хай би його чорти побрали, але якщо з ним щось справді сталося, буде дивно, що я його не шукаю. Не знаю, що мені робити. Може зателефонувати Богдану? Кілька разів мій палець застигає над його номером телефону, аж поки я не наважуюся.

— Щось сталося? — лунає голос у слухавці.

— Чоловік так і не повернувся. Вже майже добу.

— Ти казала він може пропадати з друзями…

— Так, але слухавку він не бере. 

Кілька секунд він мовчить. Вже жалкую, що зателефонувала.

— Почекай до ранку. Як не з'явиться — телефонуй в поліцію. Якщо питатимуть, чому відразу не прийшла, так і скажи, що чоловік п’є й ти думала, що просто загуляв. Про мене, ясна річ, не згадуй.

— Добре.

— Аліно… Він більше не ображатиме тебе, — каже Богдан й відключається.

Чомусь ця фраза мені не подобається. Тремтячими пальцями вимикаю телефон. Знову ходжу в темряві по квартирі. Хвилююся. Мені соромно зізнатися, але я хочу, щоб з Ігорем щось сталося і він більше ніколи сюди не повернувся. 

Йду на кухню — розігріваю борщ. Поки їм, заходжу в інтернет. Замовляю собі кілька мереживних трусиків. Якщо Ігор не повернеться, мені ніколи не доведеться звітуватися за цю покупку. Хочу бути гарною для Богдана. Осікаюся. Відганяю від себе ці думки. Мені соромно. Я ніколи раніше не була такою. А тут не лише зрадила чоловіка, а ще й бажаю йому смерті й купую білизну для коханця, в той час, як Ігоря може вже немає в живих. Однак білизну все одно замовляю. 

Після вечері кип'ячу борщ й залишаю на плиті. Якщо Ігор повернеться, відразу його нагодую. Може він подобрішає. Хоча навряд чи. Йду до своєї кімнати й лягаю на диван. Намагаюся згадати, коли чоловік почав так погано ставитися до мене? Пригадую нашу першу зустріч. Я тільки почала працювати в садочку. Гуляла в центрі міста з подружкою на вихідних. Ми зайшли в кав'ярню. Він підсів за наш столик. 

Мені тоді особливо сподобалася його сміливість та впевненість в собі. Він доброзичливо нам усміхався, а потім попросив номери телефонів. Та зателефонував лише мені. З ним я почувалася маленькою дівчинкою, якій не треба нічого вирішувати. Він знав, що мої батьки померли, що в мене маленька зарплатня, що я винаймаю квартиру на двох з подружкою. Але це все ніби не мало значення. “Я чоловік і все вирішу”, — казав він зазвичай.

Коли ми одружувалися, була найщасливішою на світі. Я не просто виходила заміж, а знайшла свою другу половинку, споріднену душу, чоловіка, який розуміє мене й захищає. Знала, щоб не сталося, він знайде вихід. Мені подобалося те, що він любить спілкуватися, що має багато друзів, які регулярно приходять до нас в гості. З цими гостями він і почав випивати. А потім і без них. І в стані сп'яніння перетворювався на геть іншу людину — агресивну, жорстоку. 

Коли він вперше вдарив мене, я зібрала речі й збиралася піти від нього. Проте він просив вибачення на колінах, плакав. Казав, що сам не знає, що на нього найшло. Божився, що більше такого не повториться. Я залишилася. Але все повторилося. Й повторювалося знову й знову. Кожного разу він ставав все агресивнішим й здається почав ненавидіти мене.