Розділ 5

— Мені вже час додому, а тобі їхати за сином, — кажу, встаючи з ліжка.

Богдан встигає поцілувати мене в плече, поки я ще не втекла від нього, й зітхає. 

— Якщо не маєш планів, я завтра цілий день вільна, — додаю, натягуючи чорну сукню.

Він нічого не відповідає, а я не наполягаю. Наш тип стосунків напевно можна назвати “без зобов'язань”, бо хоч він і неодружений, я нічого не можу запропонувати натомість. Тож якщо не вийде, просто піду гуляти містом й думати про своє життя.

Коли виходжу в коридор, Богдан встає з ліжка.

— Почекай, я відвезу тебе.

Радію цьому. Гроші на проїзд відкладу. Це копійки, але якщо регулярно відкладати, можна на щось назбирати.

Ми йдемо до машини. Він бере мене за руку. Значить все нормально, йому сподобалося. Від цього стає легше, бо я не хочу припиняти стосунки. Це єдина радість, яка зараз є в моєму житті.

Богдан зупиняє авто недалеко від мого дому. Потім має їхати за Петриком. Вже збираюся виходити, як чую:

— Давай завтра зустрінемося зранку о восьмій. Я завезу малого й потім під'їду сюди. 

Відчуваю як шалено калатає серце. Один хороший день в моєму вічному пеклі важить багато. Я киваю й виходжу. Плентаюся додому. Сама собі усміхаюся. Згадую його дотики. У Богдана такі гарні очі — глибокі, неначе дно океану. Іноді вони лякають, бо я ніби заглядаю всередину самої себе. Чим ближче до дому, тим тривожніше мені стає. 

Коли підходжу до під'їзду, звертаю увагу на жінок, які сидять на лавочці навпроти. Здається, що вони все знають й засуджують мене. Гнівно свердлять очима моє обличчя. Я відвертаюся й пірнаю у під'їзд. 

Підіймаюся пішки на п'ятий поверх. Заходжу до квартири. Ігоря ще немає і це дивно. Зазвичай він приходить раніше за мене. Знімаю плащ й дивлюся на себе у дзеркало. Я стала занадто худорлява. Шкіра суха. Видно перші зморшки. Це додає віку. Проводжу пальцями по синцях під очима, вилицях, впалих щоках. Мені лише двадцять вісім. Треба поспішати жити. Перевдягаюся. Рожеві трусики відразу перу й вивішую сушитися. Завтра їх також надягну. Йду варити борщ. 

На годиннику восьма вечора, а чоловіка досі немає. Мені краще, щоб він взагалі не приходив, але ситуація турбує. На нього це не схоже. Може він десь з друзями пиячить чи завів собі коханку? Про алкоголь звучить більш вірогідно. Коли дивлюся на годинник наступного разу — вже одинадцята вечора. Моя тривога зростає. Йду до кімнати, сідаю на диван, підібгавши ноги під себе, й просто дивлюся в бік дверей. Боюся заснути, бо можу не почути як Ігор прийде й тоді скандалу не оминути. Проте все одно засинаю.

Прокидаюся вранці. Відразу згадую за чоловіка, зіскакую з дивана й біжу до його кімнати. Ліжко застелене. Він не ночував вдома. Дивлюся на телефон — пропущених немає. Може з ним щось сталося? Хоча з такими як він ніколи нічого поганого не стається. Розгублено озираюся, ніби чекаю, що чоловік зараз вискочить з шафи. Йду на кухню. Ставлю чайник. Роздумую над тим, що відбулося. Я не буду скасовувати свою зустріч. Якщо чесно, то Ігор навіть не заслужив, щоб я його шукала. 

Після душу збираюся на зустріч з Богданом — надягаю коротку спідницю й кофтинку, яку носила ще в універі. Я так схудла, що зараз на мене налазять мої шкільні речі. Обводжу очі олівцем, фарбую губи. Ще раз дивлюся на екран телефону — повідомлень чи дзвінків від Ігоря немає.

Коли виходжу з двору — відразу помічаю машину Богдана. Він пунктуальний й завжди виконує обіцянки. Це так відрізняється від звичної для мене поведінки Ігоря. Сідаю в авто. Він цілує мене.

— В тебе все нормально? — Раптом питає. Пильно роздивляється моє обличчя.

— Чоловік зник.

— Як зник?

Я знизую плечима. 

— Ти через це переживаєш? — Його погляд пронизує наскрізь.

Не можу описати свої почуття. 

— Просто це дивно. Він випиває. Буває пропадає з друзями. Але ночувати завжди приходить. 

— Ми їдемо до мене чи все скасовується? — його голос звучить роздратовано.

— Звичайно що їдемо.

Він заводить двигун і ми виїжджаємо на дорогу. Здається, що Богдан нервує й чомусь сердиться на мене. Але я мовчу. Не хочу псувати час, проведений разом. 

За десять хвилин паркуємося біля його будинку, заходимо в під'їзд й підіймаємося на сьомий поверх. Поки він відкриває двері ключем, я ще раз перевіряю телефон. Так само нічого.

Заходимо всередину. 

Богдан допомагає зняти плаща. Я роззуваюся й ми проходимо на кухню. Мій погляд падає на дитячий малюнок, де зображені чоловік, жінка, а між ними маленький хлопчик.

— Це Петрик нас намалював.

— Я здогадалася.

Дивуюся, що не відчуваю це недоречним. Ніби ми давно в стосунках і в нас дійсно формується справжня сім'я. Богдан дістає пляшку білого вина й роли.

— Подумав, що можливо ти будеш голодною.

Мені приємно. Дуже. Я не пам'ятаю, коли востаннє Ігор щось купував для мене чи замовляв. Не можу згадати, щоб я з подружками відвідувала якісь заклади. Осушую келих за кілька ковтків й підставляю, щоб він налив мені ще. Вино розливається по моїх венах гарячим струменем, вдаряє в голову. Довгоочікуване розслаблення. Я відкидаюся на бильце стільця. Мені добре. Тривога розчинилася в вині. Ні турбот, ні негативу. Почуваюся ніби в дитинстві, коли єдині емоції — це передчуття чогось хорошого і цікавість до життя.

— Ти схожа на маленьку дівчинку, — каже Богдан. 

Він підсовує стілець ближче до мене. Торкається мого волосся. Я дивуюся, яка добра в нього посмішка. Розмірковую над тим, як було б вигідно поганій людині вміти так усміхатися. Це б вводило в оману оточення і допомагало досягати своїх цілей.

Богдан робить кілька ковтків й відставляє келих в бік.

— Мені ще потім відвозити тебе додому й забирати малого, — пояснює. Я ж прошу наповнити мій келих знову. Мабуть, втретє. Мене не турбує, що він погано про мене подумає. Не пам'ятаю коли люди востаннє думали щось добре.

Відчуваю його губи в себе на шиї, його руки під кофтинкою. Він підіймає мене зі стільця й несе до кімнати. Ми роздягаємо одне одного. Лягаємо у ліжко. Богдан знову цілує мене. На кілька годин я гублюся в просторі. Ніби мене тут немає.