Розділ 4

Всю ніч мені снилися кошмари, про те, що я зустрілася з Богданом, щоб сказати, що заміжня і в нас немає майбутнього. Проте він так жалібно дивився на мене, що я погодилася з ним прогулятися. А потім, він різко перетворився на Ігоря, витягнув з кишені ножа й намагався мене вбити. Тож я прокинулася о четвертій ранку, обливаючись холодним потом.

Знаю, що вже не зможу заснути, тож йду збиратися на роботу. Вперше за довгий час надягаю спідницю. Фарбую губи. Сама собі не зізнаюся, що хочу побачити його знову, хоч і не розумію як тепер реагувати. Як і в попередні дні, він чекає на мене з сином біля воріт. Я вітаюся й веду Петрика до садочка. Коли ми заходимо всередину, малий виймає з наплічника коробку шоколадних цукерок.

— Це від тата, — шепоче й усміхається. — Ви ж не відмовитеся взяти, правда? А то я ображуся.

Стискаю губи. Я роздратована. Богдан використав сина, щоб підібратися до мене. Беру цукерки й кладу їх у ящик стола. Зупиняю погляд на зап'ястку, на якому видніється синець, розміром з десятигривневу монету. Дивлюся у вікно. Хіба в моєму житті щось колись зміниться? Чи є варіант, що Ігор перестане пити й бити мене і в нас знову все стане як раніше? Хоча я вже не пам'ятаю як було раніше і чи було колись. Чи я справді досі сподіваюся на щасливе сімейне життя і те, що все налагодиться? Якщо ні, тоді чому відмовляю Богдану?

Ввечері я чекаю на нього. Знаю, що він запізниться й забере Петрика останнім. Так і стається. Богдан бере за руку сина й вже збирається йти, як я питаю:

— Не хочете випити десь кави?

Чоловік здивовано дивиться на мене. Киває. Ми сідаємо у його авто і їдемо до найближчої кав'ярні.

Через п'ять хвилин заходимо до закладу. Чоловік купує нам каву, а малому — морозиво. Хлопчик цьому дуже радіє. Він грається своєю машинкою, бігає по приміщенню й майже не звертає на нас увагу.

— Ти мені також подобаєшся, — кажу я. Богдан мовчки дивиться на мене.

Він нічого не питає, не заперечує, не вимагає. Ми просто п'ємо каву, спілкуємося. Він тримає мене за руку. Його пальці на дотик м'які й теплі. Мені подобається його усмішка. Намагаюся не думати про те, що на мене чекає вдома. 

Богдан підвозить мене майже під будинок. Я прощаюся, виходжу з машини й пірнаю у під'їзд. Вдома буде п'яний, агресивний Ігор, лайка, побиття, а ще купа домашньої роботи. Можливо секс з п'яним чоловіком, від якого смердить алкоголем й гнилими зубами. Це треба стерпіти. 

Я ніби живу два окремих життя. В одному я бідна, погано одягнена й вічно замучена дружина. В іншому — молода жінка, в яку закохався розумний, привабливий чоловік. Вона ходить на побачення і вміє подобатися. Це зводить з розуму. З іншого боку я рада, що в мене є ще одне життя. Раніше й цього не було.

Коли прокидаюся вранці, відразу зіскакую з дивана й біжу до дзеркала. На вилиці видніється синьо-фіолетовий синець. Чорт. Хоч би вдалося замаскувати. Я не думаю про те, що було вчора. Радію, що сьогодні побачу Богдана. Фарбуюся. Синець трішки видно, але його можна прикрити волоссям. Надягаю рожеві мереживні трусики, які купила на випадок відвідання лікаря. Зараз хочу відчути себе жінкою. Бог з ним з лікарем. Про нього я подумаю потім. 

Пірнаю в маленьку чорну сукню, яка дісталася від мами. Мені двадцять вісім, а складається враження що вісімнадцять — через постійні стреси не вдається набрати вагу. Раніше переживала, що не маю пишних жіночих форм. Що чоловіки не проводжають мене захопливими поглядами. Та через роки, коли всі почали жалітися на зайву вагу, зрозуміла як мені пощастило.

Дивлюся на себе у дзеркало. Раптова думка пронизує мені мозок. Цими днями я зраджу своєму чоловікові з Богданом. Рано чи пізно, але це відбудеться. Я не аналізую добре це чи погано. Просто живу — не ідеально, помиляюся, але як можу. Хочу перед виходом побризкатися парфумами, але в мене їх не має. Зарплатня ще не скоро, та й це не має ніякого значення. Ігор контролює кожну копійку. А шкода. Я б купила хоч якусь дешеву підробку, щоб пахнути жасмином, трояндами чи півоніями.

Накидую легенький плащ й вибігаю з квартири. Поспішаю. Не хочу пропустити вранішню зустріч з Богданом. Коли підходжу до дитячого садка, прикриваю волоссям обличчя. Хоч би він не помітив. Хоч би це не зіпсувало приємне враження одне від одного. Помічаю чоловіка здалеку. Не знаю скільки триватимуть ці стосунки, а тому намагаюся запам'ятати його статуру, руки, темне волосся. Він на зріст трохи вище за мене. Білосніжна посмішка. Коли підходжу, цілую його у щоку. Це може хтось побачити й тоді в мене будуть проблеми. З іншого боку, коли все закінчиться, саме цей момент я згадуватиму найчастіше.

Від нього приємно пахне. Суміш чоловічих парфумів і гелю для душу. Він проводить рукою по моєму волоссю й зводить брови на переніссі — все-таки помітив мій синець.

— Не треба, не говори нічого, — шепочу я й він мовчить. 

— Сьогодні зустрінемося?

— Так, в обід. Я відпрошуся.

Забираю Петрика і йду до будівлі. Не озираюся й не прощаюся з Богданом. В обід отримую від нього повідомлення. Він запитує чи не хочу я пообідати. Але я хочу більшого.

“Я можу відпроситися до кінця робочого дня, — пишу йому. — На мені мереживні рожеві трусики”.

Якийсь час він не відповідає. Потім я отримую коротке “Я зрозумів”. Хвилююся, що поспішила. Але більше не хочу чекати, відкладати своє життя на потім. Хто знає, що станеться завтра? Можливо одного ранку я не прокинуся, бо Ігор вб'є мене — через ревнощі чи просто сп'яну. Але факт лишається таким, що я нічого не контролюю у своєму житті.

Іноді думаю, щоб піти від нього. Але потім він перестає на тиждень пити і я бачу перед собою того чоловіка, за якого виходила заміж. Тоді сподіваюся, що все стане як було. Він кине свою згубну звичку й згадає, що колись кохав мене. Та потім все повертається до звичного режиму. 

Основна проблема в роботі. Містечко в нас маленьке й змінити її на щось краще особливо шансу немає. Я не можу сама оплатити собі квартиру, їжу, одяг. Можливо мені треба переїхати до більшого міста? Але потрібно мати відкладені кошти, а Ігор контролює мою зарплатню. І що там робити? Здається я нічого більше не вмію, як піклуватися про чужих дітей. Іноді жалію себе, що не маю ніяких родичів чи друзів, у яких би могла попросити допомоги. В інші моменти — ненавиджу за боягузтво почати все заново. Роки йдуть. У двадцять вісім почати життя з початку легше ніж в п'ятдесят. Однак все одно нічого не роблю й просто дивлюся, як моє життя падає в прірву.