Розділ 3

Не дивлячись на нашу домовленість й прохання посидіти з Петриком, Богдан прийшов за сином рано — о п'ятій вечора. Усміхаючись, він знову простягнув мені коробку з цукерками.

— Це за що? — дивуюся. — Ви ж не запізнилися.

— Просто так.

Я шаріюся. Навіть не пам'ятаю коли мені щось дарували просто так. Ховаю солодощі в сумку.

— Якщо хочете, я можу підвезти вас додому.

— Що ви, не треба…

— Погоджуйтеся, — наполягає. — Я зупиню де скажете. Хочу якось вам віддячити.

Він дивиться так пильно, що мені стає ніяково. Я приймаю його пропозицію хоч і знаю, що це небезпечно. Якщо Ігор нас побачить, мені буде непереливки. Богдан показує на своє авто й ми прямуємо до нього. Петрик вмощується позаду. Я сідаю біля водія. Виникає мовчанка. 

— Аліно, ви заміжня? 

Я прокашлююся й киваю.

— Пощастило вашому чоловікові. А ми от з Петриком лишилися самі в цьому світі. Я вдівець. Моя дружина померла ще при народженні сина.

Він сумно посміхається. Мені стає його дуже шкода. Показую де живу й Богдан зупиняє авто неподалік від мого дому.

— Ще раз дякую, — каже на прощання й жартома тисне мою руку. 

Я виходжу з авто й поспішаю у своє пекло. 

Вислухавши п'яні докори й отримавши чергового ляпаса, сиджу в кімнаті сама й запихаюся цукерками, які мені дав Богдан. По щоках в мене течуть сльози й водночас я посміхаюся, бо сподобалася гарному і вихованому чоловіку, мені щось подарували й сказали приємні слова. 

Вранці намагаюся зібратися якомога швидше, щоб прийти на роботу раніше. Наношу на губи блиск, підводжу очі олівцем. Дивлюся на себе у дзеркало. Сьогодні хочу мати гарний вигляд. Сподіваюся побачити Богдана. Тож вибігаю з квартири на годину раніше, ніж зазвичай. Поки їду на роботу, відмічаю, що трава стала зеленішою. Деякі бруньки перетворилися на маленькі липкі листочки. Природа оживає. І щось всередині мене також.

Коли підходжу до воріт, з машини виходить Богдан з Петриком. Малий біжить до мене й обіймає за коліна. Не можу змусити себе перестати посміхатися, коли дивлюся на чоловіка. Його глибокі добрі очі здається бачать мене наскрізь. 

— Ви знову раніше за інших.

— Мені подобається моя робота, — кажу, гладячи Петрика по волоссю.

Ми прощаємося і я веду малого всередину. 

— Вчора ввечері у дворі, я сказав хлопцям, що в мене є мама, — каже Петрик, тримаючи мене за руку. — Я мав на увазі вас, — додає.

Я не знаю як реагувати. З одного боку такі фантазії не можна підтримувати, а з іншого я прекрасно його розумію. Хлопчику просто хочеться мати повноцінну сім'ю і щоб його любили.

В обід, коли я вкладаю дітей спати, мій телефон вібрує. Висвічується номер Богдана. Я беру слухавку.

— Аліно, вибачте що турбую. Ви б не хотіли зараз пообідати зі мною, я якраз на машині тут неподалік.

— Я не знаю… — знічуюся, — в мене діти.

— Ви не можете їх лишити на колегу?

— Взагалі-то… я спробую, — бурмочу. 

Кладу слухавку і йду до Світлани — моєї напарниці. Вона зараз сидить на диванчику на першому поверсі й в'яже шкарпетки для своїх двох синів. Пояснюю їй ситуацію, звичайно уникаючи згадування про тата Петрика.

— Авжеж я подивлюся за бешкетниками. Йди, якщо треба.

Ми домовляємося, що максимум за дві години я повернуся. 

Щаслива вилітаю з будівлі й прямую до невеличкого скверика, де на мене має чекати чоловік. Відчуваю себе шпигункою, бо весь час озираюся й сканую поглядом вулиці. Не дай Боже це дійде до Ігоря. Озираюся навкруги й нарешті помічаю Богдана. Він сидить на лавочці, тримає букет червоних троянд. Побачивши мене, встає і йде назустріч. Простягає квіти.

— Це мені? — кажу ошелешено. Нюхаю. Вони пахнуть, як весна, як кохання, як щасливе життя, романтика, пристрасть. Водночас я розчарована. Знаю, що додому їх не понесу й на роботу також.

— Вам. Ви не проти пообідати зі мною?

Киваю. Ми йдемо до його авто. Сідаємо всередину. Я нічого такого не зробила, але почуваюся винною. Він рекомендує ресторан у центрі міста, але я пропоную маленький заклад на виїзді. Мені не можна себе компрометувати. Він не сперечається. Все розуміє. 

Під'їздимо до ресторану. Як справжній джентльмен, Богдан відчиняє мені двері, бере за талію й проводить всередину. Коли займаємо столик й нам приносять меню, простягає його мені — замовляй, що хочеш.

— Я не голодна, — знічуюся. Хоча насправді дуже хочу їсти. 

— Тоді, якщо дозволиш, я зроблю це для нас обох, — він кличе офіціанта й робить замовлення.

Нам приносять воду й сік. Алкоголь я не питиму в будь-якому випадку — на роботі будуть проблеми, якщо помітять, а вдома Ігор взагалі вб'є. Хоча через своє постійне п'янство чоловік не може розпізнати чи вживала я. Кілька разів напивалася, бо вже не витримувала це життя. Він ні разу не помітив.

— Ти ж пам'ятаєш, що я заміжня? — кажу й розумію, який дурний маю вигляд. Раптом в нього є якась справа про яку він хоче поговорити. Може щось пов'язане з сином.

Богдан дивиться на мене й тягне з відповіддю. Зітхає.

— Петрик казав, що чоловік тебе б’є. Він чув як ти це обговорювала з кимось з виховательок.

Відчуваю, як кров приливає до моїх щік і вух.

— Він помилився. Петрик — дитина. Не варто сприймати його слова так серйозно.

— Тобто це не правда? Він не п’є і не б’є тебе?

Богдан пильно дивиться мені в очі, від чого мої щоки починають горіти ще сильніше. Я мовчу. Хитаю головою.

— Аліно, ніхто не заслуговує, щоб з ним так поводилися.

— А ти хто такий, щоб засуджувати чи лізти у моє життя? — Вибухаю я. — Ти мене покликав, щоб нотації читати?

На його обличчі з'являється винуватий вираз. 

— Вибач.

В цей час нам приносять замовлення. Я підтягую до себе тарілку з пастою і сирним соусом. Залишок обіду ми проводимо мовчки.

Він підвозить мене до воріт садочка, не дивлячись на мої протести. Я збираюся виходити, але Богдан бере мене за руку. Якийсь час тримає у своїй долоні.