Розділ 2

О шостій годині вечора, коли всіх дітей вже забрали, за Петриком ще не прийшли. Я сиджу навпроти малого й соваюся на стільці. Навіть за той час, на який я вже запізнилася, мене чекає вдома покарання. Але я боюся навіть уявити, що буде, якщо тато хлопчика не забере його прямо зараз. 

Петрик сидить на маленькому стільчику й крутить у руках іграшкову машинку. Бовтає ніжками. Час від часу посміхається, смішно виставляючи передні два зуби.

— Давай може зателефонуємо твоєму татові? — Я дивлюся номера батьків у блокноті. — Ага, Богдан Олександрович. Є.

Набираю його. У слухавці лунає жорсткий та впевнений голос:

— Слухаю.

— Це з дитячого садочка, Аліна — вихователька. Всіх дітей вже забрали. Лише Петрик залишився…

Чую, як чоловік тихо лається.

— Вибачте, будь ласка. Тут складні обговорення. Нові інвестори, керівництво. Я прошу пробачення. Буду через пів години.

Він кладе слухавку, не залишаючи мені вибору. Я не можу кинути хлопчика, тож доведеться чекати. До горла підступає клубок. Намагаюся ковтнути, проте він все одно залишається на місці й заважає мені нормально дихати. Тремтячими руками кладу телефон на стіл. Петрик не звертає на мене увагу. Продовжує гудіти собі під носа, імітуючи звуки авто. 

— Тобі подобається мій тато? — Раптом питає.

Я знизую плечима.

— Я його зовсім не знаю, але впевнена, що він хороша людина.

— Хороша, — погоджується малий, — але він нещасливий. Йому потрібна дружина. Ти добра, мені подобаєшся і цілком підходиш на цю роль.

Я сміюся й проводжу рукою по його волоссю.

— Ох ти ж і хитрун. В мене вже є чоловік.

— Ти з ним нещаслива, — зауважує малий. — Плачеш часто. В тебе очі перелякані. А тато тебе не ображатиме.

Я перестаю посміхатися. Мене вражає як багато цей хлопчик помічає й розуміє. Ще більше впевнююся у своєму небажанні мати дітей з Ігорем, щоб вони не бачили мого життя й не жаліли мене.

Чоловік не збрехав. Через пів години він і справді зайшов до ігрової, винувато посміхаючись.

— Це вам, — простягнув мені коробку шоколадних цукерок. — Я прошу вибачення. Намагатимуся ніколи більше не запізнюватися.

— Але не гарантуєте? — кажу з усмішкою.

— Не гарантую, — чесно відповідає.

— Богдане Олександровичу, — кажу, коли він вже збирається йти. — У вас чудовий син.

— Дякую, Аліно і… можна просто Богдан. Я не такий старий.

Я швидко збираюся й мчу до автобусної зупинки. По дорозі забігаю в магазин й беру кілька пляшок пива. Сподіваюся задобрити чоловіка й одночасно напоїти, щоб він якомога раніше заснув й не чіпав мене. Вже в автобусі дивлюся крізь вікно на першу травичку, яка пробивається після зимових морозів. Бруньки на деревах. Але мої внутрішні страхи й тривожні думки не дають мені насолодитися цією красою, відчути яскраві фарби навколо. Мені шкода себе.

Я виходжу на потрібній зупинці й поспішаю додому. Йду якомога скоріше. Розумію, що кожна хвилина буде використана проти мене. Забігаю в під'їзд, підіймаюся на п'ятий поверх, перестрибуючи по кілька сходинок. Повертаю ключ у дверях і тихо заходжу. На диво ніхто на зустріч не вийшов. У квартирі темно й тихо. Я не кличу чоловіка. Тихо, як миша, проходжу, заглядаю до його кімнати. Так і є. Він спить. Знову п'яний. Й коли він налигатися встигає? Виймаю пляшки з пивом й ставлю на кухні на столі. Коли він прокинеться, то одразу візьметься за них — я в цьому впевнена.

Роззуваюся і йду до своєї кімнати. На мій телефон приходить повідомлення:

“Дуже вам дякую за Петрика. Ви не уявляєте як сьогодні допомогли. Це було питання життя і смерті”.

“Для Петрика мені нічого не шкода”, — відповідаю. 

Усмішка сама собою з'являється на моєму обличчі. Цей день раптом стає кращим. Я б навіть сказала не поганим. Бо я стала комусь потрібна, зробила щось хороше. Від цього у грудях теплішає й клубок в горлі, до якого я вже почала звикати, меншає.

Стираю повідомлення на випадок, якщо Ігор вирішить перевірити мій телефон. Я так сильно перенервувала, очікуючи вечірнього скандалу, що навіть їсти не хочу. Відчуваю втому і легку нудоту, яка накочує хвилями. Кладу руки під голову й засинаю. 

На ранок мене таки чекає сварка. 

— Прокидайся, — Ігор трясе мене за плече. — Вставай ледащо.

Я відкриваю очі. Від страшного смороду алкоголю й немитого тіла хочеться закрити ніс.

— Їсти немає що. Ти вчора чим займалася взагалі? 

Він дивиться на мене каламутним поглядом, намагаючись сфокусуватися на моєму обличчі. 

— Зараз приготую.

Я встаю й поспішаю на кухню. Швидко варю суп. На більше часу немає. Ставлю тарілку на стіл. 

— Іди їсти.

Повільною ходою, перекочуючись з ноги на ногу й притримуючись за стінку, Ігор приходить на кухню. Він пробує суп й кидає ложку на стіл.

— Я повинен їсти ці помиї?

— Пробач, — тремтячими руками намагаюся забрати тарілку й отримую ляпаса. 

Сльози виступають на очах. Я вже не бачу де тарілка й куди її треба нести.

— Досить прикидатися, — гарчить Ігор. — Ти навмисне злиш мене, нервуєш і доводиш до такого. Це ти винна. 

Він встає з-за столу і йде до своєї кімнати похмелятися. Я дивуюся як його ще й досі не звільнили. 

Сама ж швидко збираюся. Підходжу наостанок до дзеркала. Щока почервоніла. Відчуваю, що пече й горить. Пробую замаскувати коректором, але не дуже виходить. Врешті грець із ним. Від того, що хтось побачить сліди від побоїв моє життя не зміниться.

Я виходжу з квартири. Мені сумно. Здається рано чи пізно він вб'є мене, або сильно покалічить. І нікому діла до того не буде. А може мені допомогти йому? Зробити собі щось раніше, ніж він дійде до цього сам? Я не знаю чи це відчай в мені говорить чи вже намір. Сідаю в автобус. Як і вчора дивлюся на природу, проте весняних фарб не помічаю. Ніби життя враз стало чорно-білим. А для мене то й зовсім чорно-сірим. 

Єдина радість в житті — діти. Та й ті не мої. Я виходжу з автобуса й прямую до садочка. Біля воріт, як і вчора стоїть Богдан з Петриком. Вони обоє так щиро мені усміхаються, що я роблю те саме у відповідь, хоч настрою на це немає.