Розділ 1

Чи ненавиділи ви коли-небудь свого чоловіка так сильно, що бажали його смерті? Так я знаю, що всі люди сваряться час від часу, кажуть одне одному грубощі. Але то не моя ситуація. 

Я заклякла біля вхідних дверей, тримаючись за щоку, яка палала від болю. 

— Аліно, де ти була? — гарчить Ігор й знову підіймає руку.

— Не треба, прошу, — зіщулююся й намагаюся зігнутися так, щоб максимально закрити обличчя. Я працюю в дитячому садочку й батьки дітей не правильно зрозуміють, якщо я прийду з синцями. Хоча як це взагалі можна зрозуміти правильно.

— Дурепа, — кривиться чоловік. Потім розвертається і йде до кімнати. З гучним стукотом зачиняє за собою двері.

Ще кілька секунд я стою, затамувавши подих й боячись поворухнутися. Далі сповзаю по стінці й беззвучно плачу. 

Плетуся на кухню готувати вечерю. Намагаюся не думати про своє життя, бо не збираюся його змінювати. Квартира, де ми живемо орендована й платить за неї чоловік. Моєї зарплатні вистачило б максимум на кімнату. Відкласти я нічого не можу — Ігор контролює фінанси в сім'ї. Він знає скільки я заробляю, скільки витрачаю. Тож навіть коли щось не сходиться на сто чи двісті гривень — відразу вимагає пояснень. 

Думаю про моїх маленьких діток у садочку. В групі їх зараз десять бубочок. Їхні ясні оченята, які дивляться на мене й ротики, які ніколи не закриваються, надають мені сили жити. Багато хто цікавиться чому я не заводжу власних дітей. І я завжди кажу, що Бог не дав і ще встигну. Але насправді я не хочу ще більше залежати від Ігоря.

Йду на кухню, починаю чистити картоплю й складаю її у каструлю з водою. Шлунок зводить від голоду. Сьогодні маленького Петрика забрали на годину пізніше. Тож я не встигла прийти додому вчасно, за що й отримала ляпаса. Тепер от поспішаю, щоб не отримати ще одного, коли Ігор зголодніє.

Ріжу картоплю тоненькими скибками й висипаю її на сковорідку. Доливаю олію. Посипаю сіллю. По квартирі поступово розходиться аромат дитинства. Мимоволі усміхаюся. Коли картоплю смажила мама, все ще було добре. Тоді я прокидалася вранці з передчуттям дива і бажанням жити, а засинала з посмішкою на обличчі під чергову казочку найріднішої людини на землі.

Якби мені хтось сказав тоді, що на мене чекає, я б ніколи не прагнула самостійності, дорослого життя й свободи від батьківської опіки. Якби повідомили, яке воно те доросле життя буде, я б назавжди залишилася з батьками. Зітхаю. Мами з татом вже немає. Й заступитися за мене нікому. Я накриваю сковорідку кришкою, ріжу помідори й огірки, роблю салат. Засовую шматочок помідора собі до рота. Шлунок відзивається голосним гурчанням. 

За пів години вечеря готова. Йду звати чоловіка. Сердито зиркаючи на мене, він заходить на кухню. Підсовую до нього тарілку з картоплею, кладу виделку. Сама сідаю навпроти. Намагаюся не дивитися зайвий раз йому в очі, щоб не викликати новий напад агресії. Відчуваю на собі важкий й похмурий погляд.

Він довго їсть, старанно пережовуючи кожен шматочок. Вечеря проходить в абсолютній тиші, крім звуків його чавкання й ковтання їжі. Нарешті чоловік встає і йде до кімнати. Я збираю зі стола брудний посуд. Не можу просто лягти спати, маю все перемити, бо знову буде скандал. Сподіваюся, що за цей час Ігор засне, бо інакше почне чіплятися до мене й вимагати сексу. А я не хочу. Вже давно нічого з ним не хочу.

Після того як посуд вимито, заглядаю до чоловіка — він спить на ліжку перед телевізором. Зітхаю з полегшенням й прямую до іншої кімнати. Там згортаюся калачиком на дивані й засинаю.

Прокидаюся від голосного дзеленчання будильника. Зіскакую з дивана, тягнуся до телефона й тремтячими пальцями вимикаю його. Прислуховуюся. Здається Ігор все ще спить. Швидко збираюся й біжу на роботу. Як тільки виходжу з квартири, настрій відразу покращується. Там я в безпеці. Там мене люблять.

Я вийшла з дому на годину раніше ніж зазвичай, тож дивуюся, коли біля воріт до садочка на мене вже чекає Петрик зі своїм батьком.

— Як чудово, що ви рання пташка, — чоловік дивиться винувато на мене. — Ми сьогодні починаємо великий проєкт. Нові інвестори, керівник…

— Все нормально, — я усміхаюся. — Треба було сказати і я б спеціально прийшла на коли вам треба. Петрик чудовий хлопчик, мені не важко. Чоловік передає мені сина, киває й прямує до машини. Я ж веду малого всередину.

Хлопчик тримається за мою руку, довірливо дивиться на мене. Намагається встигнути за мною й швидко перебирає своїми маленькими ніжками. Ми заходимо всередину. Я знімаю з нього куртку, допомагаю перевзутися. Гладжу по голівці. 

— Твоїй мамі дуже пощастило з тобою.

— В мене немає мами, — тихо відповідає Петрик.

На його обличчі з'являється безпорадний вираз. Я прикушую язика. Саджу його за столик.

— Узвар будеш? В мене і шоколадна цукерка є.

Малий враз забуває попередню розмову й радісно киває. Тож йду на кухню й приношу хлопцю склянку грушевого узвару і кілька шоколадних цукерок, які виховательки тримають про запас в окремій шафі. Нічого. Не збідніють. 

Його очі світяться від радості. Це лише солодощі, але дитині більшого й не треба. Я згадую своє дитинство, коли для щастя було достатньо цукерок Дюшес, прогулянки на велосипедах з друзями й казки на ніч. Це був період, коли кожен день вважався дивом, кожна хвилина відчувалася як подарунок долі. Шкода, що я тоді цього не розуміла. Мені не треба було заробляти на життя, платити за квартиру, терпіти побої. 

Дивлюся на Петрика й все більше переконуюся, що якби не Ігор, я б дуже хотіла і собі такого малого. Тоді в найгірші моменти життя могла б дивитися на нього й думати, що і мене Господь не забув і дав крихту щастя. Подарував когось, хто любитиме на цій землі.