Пролог

Давно, коли зорі ще співали, а материки не мали назв, люди вперше почули Слово. Не те, яким кличуть весну. Не те, яким мати благословляє немовля. А інше — Тіньове. Те, що дає владу… і розриває душу. Кажуть, Слово зродилось не з мови, а з мовчання, яке було до всього. Темрявою, що була до народження світу. Його не можна вимовити — лише відчути. Але той, хто відчув, вже ніколи не буде собою. З ним розпався перший континент — Фарґас, де маги могли піднімати міста жестом пальців, а потім стирати їх, як крихту зі столу.

Коли з неба полились вогонь та кров, а землі відкрились і поглинули цілі армії, людство зрозуміло: магія — не дар. Це влада, замкнута у шепоті.

Після Великого Забуття світ поріс уламками давньої цивілізації: королівства, що бояться власних чарів, князівства, які продають силу і смерть за крихти сили і загадкової речовини - ксаріон що дає силу, і далекі береги інших материків, куди ніхто не наважується плавати. Про які ходять тільки легенди і смут. А тих хто там був вважають божевільними. Бо там досі звучить Слово. Бо там живе те, що не вмерло.

Та ось, в один із ранків, що нічим не відрізнявся від інших, у бідному поселенні, що ледь трималось на краю лісів, прокинувся хлопець.

Він не був ні ворожбитом, ні спадкоємцем магії від батьків, ні обранцем.

Його звали Радослав, і все, чого він прагнув —врятувати матір, яка хворіла і танула з кожним днем.

Але світ вже відчув його крок. Магія — вже дивилась на нього.

Бо легенди починаються не з королів. А з того, хто просто не зламався.

І саме його кроки пробуджують те, що спить під горами, у словах,
у крові.