Шепіт тіней

Двері яких не було

Я прокинулась посеред ночі від... мовчання.
Не тиші — її було забагато. Вона тиснула на грудну клітку, розпирала думки, як холодне повітря розпирає вікна взимку.

Я не знала, котра година, але знала — щось не так.
Щось інше.

Стіна праворуч мала бути порожньою. Я завжди залишала її такою — принципово. Порожнє місце, щоб пам’ятати про речі, яких більше немає.

Але тепер там були двері.

Старі. Дерев'яні.
Потемнілі, ніби після пожежі, в якій ніхто не загинув… але щось залишилось.

Я не могла дихати.
Не могла відірвати погляду.

На дверях не було ручки.
І жодного звуку з-за них — лише відчуття, що за ними хтось є. Хтось, хто мене знає.

> — "Ти знову тут," — прошепотів голос.
— "Ми чекали."

Я не відповіла. Бо я… не була впевнена, що це не я сама сказала це вголос.

Я зробила крок.

Підлога не скрипіла.
Світло нічника мерехтіло, ніби тремтіло разом зі мною.

Я простягнула руку.
І двері самі прочинились.

Темрява була м’якою. Майже ніжною.