2 Частина.

Мені довелося повернутися назад і йти до школи.

Щойно я переступив поріг, мене, як завжди, зустріли ті самі погляди. Вони були холодними й колючими, сповненими жахливої відрази. Та я вже звик. Ніхто не хотів зі мною не те що дружити — зі мною навіть майже ніхто не розмовляв.

У нас саме починався урок Зовнішнього Лісу.

— Доброго дня, учні. Сьогодні ми поговоримо про наших кровних ворогів — грибів, яких називають Блідими Поганками! — голосно вигукнула вчителька.

Усі присутні здригнулися, а по класу пробіг тихий переляканий шепіт. Навіть світлячки в баночках під стелею ніби потьмяніли від самих лише цих слів.

— Як ви вже знаєте, це прокляті гриби, які обрали вічне життя, віддавши свої тіла вічному гниттю та злобі, — продовжувала вона, повільно ходячи між рядами. — Їхні серця давно почорніли, а душі заблукали в темряві.

Раптом руку підняв Руд — руденька лисичка з великим капелюшком і завжди наляканими очима.

— Так, Руде, питай, — промовила вчителька.

— А це правда, що вони можуть зжерти когось із нас при зустрічі? — із цікавістю запитав він.

Клас одразу стих.

— Насправді ми цього не знаємо, — відповіла вчителька вже тихішим голосом. — Але з ними краще ніколи не зв’язуватися. Якщо за своє життя ви зустрінете хоча б одну Бліду Поганку… просто обходьте її стороною.

Після цих слів у класі запанувала тиша.
А я лише мовчки опустив очі на свою бліду шкіру. 

— Запам’ятайте найголовніший закон грибного народу… — голос учительки став тихим, але таким суворим, що навіть старі дерев’яні стіни класу ніби завмерли. — Коли приходять велетні — не можна рухатися. Ніколи.

Вона повільно провела поглядом по класу, а світло у скляних баночках зі світлячками ледь помітно здригнулося.

— Їм не можна знати нашу таємницю. Бо якщо велетні зрозуміють, хто ми є насправді… вони вирвуть із землі кожен корінець, перевернуть кожен камінь і зламають увесь ліс, аби тільки дістатися до нас.

У класі запанувала тиша.
Така глибока, що було чути, як за вікном краплі роси падають із листя на мох.

Та мої думки були далеко від уроку.

Чому я блідий?..
Чому лісова магія торкнулася мене інакше?
За що мені таке дивне прокляття?..

Я дивився на свої світлі долоні й відчував, як у серці повільно проростає смуток — тихий і холодний, мов осінній туман між деревами.

Коли уроки закінчилися, я мовчки покинув школу та попрямував додому вузенькою моховою стежкою.

Та цього дня ліс здавався іншим.

Небо над Моховою Галявиною поволі вкривалося важкими сірими хмарами. Вони пливли над верхівками дерев, наче велетенські тіні стародавніх істот. Сонячне світло згасало, і чарівний ліс, який ще зранку здавався теплим та затишним, тепер ставав похмурим і мовчазним.

Навіть повітря змінилося.
Замість запаху мокрого моху й квітів у ньому відчувалася гірка тривога.

Жителі селища виходили зі своїх домівок і стривожено дивилися в бік темного лісу. Маленькі лисички ховалися за спинами батьків, а старі гриби тихо шепотілися між собою, ніби боялися, що сам ліс може їх почути.

Світлячки кружляли низько над землею, мов крихітні золоті душі, що втратили шлях у темряві.

Я прискорив крок, майже переходячи на біг. Вітер усе сильніше хитав верхівки дерев, а темні хмари повільно затягували небо над Моховою Галявиною. Здавалося, ніби сам ліс затамував подих у тривожному очікуванні.

Коли я дістався дому, дідусь уже стояв на порозі. Його постать освітлювало тьмяне бурштинове світло ліхтарика, а в очах читалося хвилювання.

— Ейрісе, хутчіш заходь до хати! — гукнув він.

Я вже хотів переступити поріг, як раптом щось торкнулося моєї шапочки. Маленька крижана крапля повільно скотилася по краю капелюшка. Потім ще одна. І ще.

Я підняв голову до неба.

— Діду… вони холодні… — тихо промовив я.

Моє серце стислося від дивного неспокою, адже дощі нашого лісу завжди були теплими. Вони приходили разом із запахом квітів, моху та сонячного світла. Але цей дощ був чужим. Його краплі здавалися холодними, мов сльози зимового неба.

Ми швидко зайшли до дому. Дідусь зачинив двері й кілька секунд мовчки прислухався до шуму дощу за стінами. У маленькій кімнаті потріскував грибний ліхтарик, наповнюючи оселю теплим золотавим світлом, але навіть воно не могло прогнати дивну тривогу, що поволі розросталася в повітрі.

— Це дуже погане знамення… — нарешті промовив дідусь. — Холодного дощу в наших краях не було вже дуже давно.

Його голос став тихішим, ніби він боявся, що ліс може почути ці слова.

— Сподіваюся, це лише раптова зміна погоди… і нічого більше.

Я сів ближче до вікна й подивився на темний ліс, який тепер майже повністю сховався за сірою завісою дощу.

— А що може бути гірше?.. — обережно запитав я.

Дідусь задумався. Його старі очі на мить стали дуже сумними.

— Багато чого, Ейрісе… сильна гроза, чорний вітер… або поява блідих.

Я здригнувся.

— Ти маєш на увазі Блідих Поганок?

— Так, — тихо відповів дідусь. — Це гриби, які колись дозволили страху та злобі поглинути свої серця. Вони повірили, що темрява може подарувати спасіння, але натомість втратили самих себе.

Він повільно підійшов до вікна й подивився в темряву лісу.

— Пам’ятай, Ейрісе… найстрашніше зло народжується не в темряві. Воно народжується тоді, коли хтось остаточно втрачає своє світло.

— Діду… але яке спасіння вони шукали? — тихо запитав я, слухаючи, як холодний дощ стукає по корінню нашого дому.

Дідусь повільно присів біля маленького ліхтарика, і його обличчя осяяло м’яке золоте світло. Здавалося, ніби старий ліс говорив його голосом.

— Велетні, Ейрісе… — промовив він задумливо. — Вони були й залишаються найбільшою загрозою для нашого народу. Бо ми народжені зі світла лісу й благословенні самим Сонцекоренем.

Коли дідусь вимовив ім’я древнього духа, полум’я ліхтарика тихенько здригнулося, наче схилило голову перед старою магією.