Світло ранкового сонця ніжно пробивалося крізь густе листя дерев, малюючи на землі химерні візерунки. Софія сиділа на старій дерев’яній лавці в парку, тримаючи в руках свій улюблений скетчбук. Її пальці легко ковзали олівцем по паперу, створюючи обриси світанкового неба. Цей парк був її улюбленим місцем для натхнення — тихий, майже безлюдний, він здавався ідеальним куточком для творчості.
Сьогодні її увагу привернув чоловік, який сидів неподалік на траві, спершись спиною на дерево. Він тримав у руках гітару, але не грав. Його погляд був спрямований у далечінь, ніби він слухав мелодію, яку міг чути лише він. Софія помітила, як світло грає в його темному волоссі, а в профілі проступає щось знайоме, хоча вона була впевнена, що ніколи його раніше не бачила.
— Красивий ранок, правда? — несподівано пролунало поруч.
Софія здригнулася, бо не помітила, як чоловік підійшов до неї. Він стояв, легко тримаючи гітару за плечем, і дивився на її малюнок.
— Так, — відповіла вона, намагаючись приховати збентеження. — Мені подобається малювати світанки.
— І це видно, — сказав він, киваючи на її скетчбук. — У вас талант.
Софія відчула, як її щоки спалахнули. Вона не звикла до компліментів, тим більше від незнайомців.
— Дякую, — пробурмотіла вона, опускаючи очі. — А ви… музикант?
Чоловік ледь помітно посміхнувся.
— Скоріше, мандрівник із гітарою, — відповів він. — Я Артем. А ви?
— Софія, — коротко відповіла вона, відчуваючи, як її ім’я звучить незвично в його голосі.
Він сів на лавку поруч, але на безпечній відстані, ніби даючи зрозуміти, що не хоче порушувати її особистий простір.
— А що вас надихає на малюнки? — запитав він, дивлячись на її олівець, який вона несвідомо крутила в пальцях.
Софія задумалася.
— Мабуть, моменти, коли я відчуваю щось особливе. Коли здається, що світ на мить зупиняється.
Артем кивнув, ніби розумів її слова краще, ніж будь-хто інший.
— Музика теж така, — сказав він тихо. — Іноді здається, що вона не твоя, а просто проходить крізь тебе, як вітер.
Їх розмова тривала недовго, але Софія відчула, що цей незнайомець залишив у її душі слід. Коли він підвівся і пішов, вона ще довго дивилася йому вслід, відчуваючи дивне тепло, яке здавалося водночас знайомим і новим.
На її малюнку світанок цього ранку виглядав зовсім інакше — ніби він теж відчував щось особливе.