Шепіт після зради

Глава 9. Між страхом і кроком

Андрій не дзвонив. І не писав.

Він дав їй простір. Простір, у якому тиша не тиснула, а чекала.

Минув тиждень. Евеліна не раз ловила себе на тому, що згадує його усмішку, теплий голос і — так, це було найстрашніше — відсутність тиску.Він не ламався в її життя, не вимагав. Він просто був. І зник, коли вона цього потребувала.

Вона дивилась на екран телефону — пальці зависали над кнопкою.

Написати? Забути? Чекати?

Її життя раніше складалось із реакцій: відповідей на біль, зраду, порожнечу.Але що, якщо вперше в житті вона зробить власний вибір, не реагуючи на страх?

Евеліна написала:

“Ти ще в місті?”

Через хвилину — відповідь:

“Ще один день. Але я не поїду, якщо ти скажеш: залишайся.”

Її серце забилося частіше.

Це було не зізнання, не визнання любові.

Це було просте:

“Я поруч. Як ти вирішиш — так і буде.”

Вона вдягнула пальто. Без макіяжу. Без сценарію.

Просто вийшла — не до нього, а до себе нової. Тієї, що не тікає, коли страшно. А йде назустріч.

Бо іноді між “ніколи більше” і “ще раз” є дуже тонка межа.

І вона — власна воля.