Глава 7. Там, де закінчуються сльози

Вона не шукала нікого. Просто хотіла змінити обстановку.Місто було тим самим, але маршрут — новим.У маленькому арт-просторі проходила виставка: «Жіноча сила».Її привабила не назва — енергія. Та, яка відчувалась у повітрі, у поглядах незнайомок, що теж колись втрачали себе… і знаходили.

Вона стояла перед картиною — обгоріле дерево з новими пагонами.І тільки тоді відчула, як щось всередині мовчки проростає. Без болю.Без минулого.

— Це ваш улюблений експонат? — запитав низький, спокійний голос.

Вона обернулась. Перед нею стояв чоловік — у простій чорній сорочці, з камерою в руках і дуже знайомим поглядом. Спокійним, але глибоким.

— Так… — відповіла вона. — Він про мене.

Вони говорили довго. Про мистецтво, втрати, силу.

Його звали Андрій. Він був фотографом — не місцевим, у місті лише на кілька днів.

— Мені здається, у вас в очах щось дуже сильне. Якби я робив фотовиставку, ви були б моєю головною героїнею, — усміхнувся він.

Вперше за довгий час її щоки порожевіли не від сорому, а від тепла.

Але коли вона прийшла додому й вирішила зазирнути на його сторінку в соцмережі — серце застрибало.

Серед фото був один портрет. З підписом:

"Моя сестра. Юля. Найважливіша людина в житті. Я завжди її захищатиму."

Кров похолола.

Він — брат тієї, що її зрадила.

Серце закричало. Але цього разу — не від болю.А від вибору. І від запитання: чи має кожна нова історія починатись зі страху минулого?