Глава 1.Дощ, який нічого не змив

Дощ почався зненацька, як і правда.Він сидів на краю ліжка, тримаючи в руках свою улюблену чашку — ту саму, яку вона подарувала йому на день народження, в яку колись додала серце, душу і трохи кориці, бо він любив її запах.

— Евеліно… — його голос тремтів. 

— Це… сталося випадково.

— Випадково? — її голос був настільки рівним, що здавався небезпечним. — У нашому ліжку? У нашому домі? З нею?..

У дверях стояла Юля — її найкраща подруга. Колись. Її очі, зазвичай сяючі радістю, тепер ховалися за соромом. А може — перемогою?

— Я не знаю, як так сталося… — додав він, навіть не зводячи погляду на Евеліну.

— А я знаю, — прошепотіла вона. — Ви — саме те, чого я боялася більше за все.

У кімнаті пахло кавою і зрадою.Дзеркало навпроти відбивало трьох людей, але лише одна з них була живою всередині.Двоє — тіні. Вона підійшла ближче.Чашка в її руках тріснула, але вона й не здригнулась.Лише поклала її на стіл, наче завершила ритуал.

— Я пекла тобі торт… в той момент, коли ви… —

Вона не змогла продовжити. Слова вмерли в горлі.

Замість них з’явилась тиша. Глуха. Болісна. Її очі вже не блищали сльозами — там був лише лід. І вогонь помсти.

— Вийдіть, — мовила вона тихо, але так, що заперечувати було страшно.

Вони не сперечалися. Бо відчули — ця жінка вже не та, яку можна зламати.

Дощ стукав по вікнах, як чужі пальці по втомленій душі. Евеліна залишилася одна в кімнаті, де ще пахло його парфумами.

Вона підійшла до дзеркала. Подряпина на склі проходила рівно через її відображення.Але вона посміхнулась.Бо нарешті побачила себе — справжню.Із зрадою за плечима. З болем у серці. З іскрою в очах.

Це була не поразка.

Це був початок.