4

Глава 4

Настя прокинулася від того, що телефон уже втретє коротко дзенькнув десь під подушкою. Вона наосліп просунула руку між простирадлом і стіною, намацала теплий корпус і, не розплющуючи очей, притиснула екран пальцем.

— Якщо ти зараз скажеш, що вже під моїм двором, я тебе зненавиджу.

— Доброго ранку і тобі, сонечко, — бадьоро відповіла Катя. — Я ще вдома. Але через сорок хвилин виїжджаю.

Настя відкрила одне око й подивилася на годинник.

— Катю, восьма двадцять.

— Саме тому через сорок хвилин буде дев’ята.

— Дякую. Без тебе я б не розібралася.

— Вставай. Ми вчора домовилися.

— Ми вчора домовилися після одинадцятої.

— Ти сказала: «Та добре, приїжджай, як прокинешся».

— От я ще не прокинулася.

Катя щось сказала про ледачих людей, але Настя вже відклала телефон і натягнула ковдру на голову. Полежала так секунд десять, згадала, що справді обіцяла поїхати з нею в місто, і зі стогоном сіла.

Учорашній вечір згадувався дивно. Не яскраво і не тривожно, а окремими шматочками: бабусина рука над полином, темні сосни, мамине «можливо», тріск у лісі. Уночі Насті щось снилося, але, щойно вона спробувала згадати, сон розсипався. Залишилося тільки відчуття води під ногами й чиїсь слова, яких вона вже не могла відтворити.

Вона кілька секунд сиділа на ліжку, намагаючись ухопити хоча б щось, потім махнула рукою.

— Значить, не дуже треба було пам’ятати.

За дверима одразу озвався батько:

— Ти знову сама з собою розмовляєш?

— Ні.

— А з ким?

— З розумною людиною.

— Тоді не заважатиму.

Настя почула, як він пішов коридором, і показала дверям язика.

На кухні мама вже нарізала помідори, а Слава стояв біля мийки й чистив кукурудзу. На столі лежав університетський буклет, який Настя вчора залишила на терасі.

— Це натяк? — запитала вона, кивнувши на нього.

— Це папірець, який я забрала, щоб його вночі не намочило, — відповіла Оксана. — Але якщо хочеш сприймати як натяк, можеш.

— Не хочу.

— Тоді їж.

Настя взяла шматок хліба й потягнулася до сиру.

— Ми з Катею в місто поїдемо.

— Куди саме?

— В центр. Вона хоче подивитися щось для вступу, потім, мабуть, пройдемося.

— «Щось для вступу» — дуже конкретний план, — сказав тато.

— У неї конкретний. У мене функція моральної підтримки.

— А собі нічого дивитися не будеш?

Настя зітхнула й поклала сир на хліб.

— Буду. Напевно.

Батьки переглянулися так швидко, що можна було б і не помітити. Настя помітила.

— Тільки не починайте.

— Ніхто не починає, — сказала мама.

— Ви вже почали очима.

Слава засміявся.

— У нас талановита дитина.

— От саме тому я й не знаю, куди вступати. Була б безталанна — вибору менше.

— Логічно, — погодився він.

Оксана поставила перед нею чашку чаю.

— У тебе ще є час. Просто не відкладай до останнього дня.

— Я знаю.

— І не обирай спеціальність тільки тому, що туди йде Катя.

— Мам, мені не п’ять.

— У п’ять ти якраз дуже добре знала, ким хочеш бути.

— Ким?

— Ветеринаркою.

Настя замислилася.

— Нормальний був план.

— До першої подряпини від Бібиного попередника, — нагадав тато.

— Я тоді зрозуміла, що пацієнти невдячні.

За сніданком тему вступу більше не чіпали, але буклет так і лежав на краю столу. Настя кілька разів мимоволі на нього поглянула. Її дратувало не те, що батьки питали. Найбільше дратувало, що відповіді справді не було.

Катя приїхала майже рівно через сорок хвилин, хоча Настя до останнього сподівалася хоча б на десять хвилин запізнення. Вона почула знайомий дзвінок велосипеда, визирнула у вікно й побачила подругу біля хвіртки.

— Ти серйозно на велосипеді? — запитала Настя, виходячи на ґанок.

— А ти хотіла пішки?

— Я думала автобусом.

— До зупинки теж треба йти.

— Які жахливі умови життя.

Катя сперлася на кермо.

— Бери велосипед. Назад можемо через набережну.

— А якщо я не хочу через набережну?

— Захочеш.

— Чому?

— Бо там морозиво.

Цей аргумент Настя визнала достатнім.

Вони виїхали з Дахнівки без поспіху. Ранкове сонце ще не встигло розігріти асфальт, від сосен тягнуло прохолодою, а повітря після ночі здавалося чистішим, ніж учора. Катя їхала трохи попереду, час від часу озираючись, коли хотіла щось сказати.

— Я вирішила, — повідомила вона.

— Що саме?

— Подаватиму на дизайн.

— Ти це ще навесні вирішила.

— Тепер остаточно.

— До наступного тижня?

Катя обурено повернула голову.

— Ні. Остаточно-остаточно.

— Це вже серйозно.

— Я вчора до другої ночі дивилася програми. Там є нормальні предмети, а не тільки оце все.

— Яке «оце все»?

— Ну, те, чого я не хочу.

— Дуже інформативно.

— А ти?

Настя зітхнула.

— А я їду поруч із людиною, яка визначилася.

— Це теж заняття.

— От бачиш. Може, так і запишу в анкеті: професійна супроводжувачка визначених людей.

Катя засміялася, але за кілька хвилин знову повернулася до теми.

— Тобі ж подобалася психологія.

— Мені подобалося читати про психологію.

— А біологія?

— Подобається.

— Журналістика?

— Теж.

— Ти ж пишеш нормально.

— «Нормально» — чудова причина обрати професію на все життя.

— Тоді що тобі не подобається?

Настя задумалася. Відповідь виявилася складнішою, ніж питання.

— Не знаю. Мені багато чого подобається, поки я не починаю думати, що маю робити це щодня.

— Ти просто хочеш, щоб було цікаво.

— Усі хочуть.

— Ні. Мій тато хоче, щоб платили.

— Мій теж хоче, щоб платили.