3.2

До вечора спека трохи спала. Після поливу город одразу змінився. Земля потемніла, у повітрі запахло вологою, а десь за парканом уже починали сюрчати коники. Настя сиділа на кухні з кухлем холодного квасу й без особливого успіху намагалася читати університетський буклет. Очі ковзали по сторінці, але думки були зовсім не там.
За хвірткою рипнули гальма.
— Приїхав, — сказала мама ще до того, як машина заглушила двигун.
Настя усміхнулася.
— Ти навіть не дивилася.
— Бо це тато. Він завжди так гальмує.
За хвилину тато зайшов у двір із великим паперовим пакетом у руках.
— У мене дві новини.
— Починай із хорошої, — сказала Настя.
— Хороша — я купив морозиво.
— А погана?
— Поки купував морозиво, воно почало танути.
— Це не погана новина, — серйозно сказала бабуся. — Це термінова.
Усі засміялися.
— Давайте ложки, поки не довелося його пити.
За кілька хвилин вони вже сиділи за столом на терасі.
У центрі стояло велике відерце морозива, а навколо — чотири різні ложки. Бабуся принципово принесла свою маленьку чайну.
— Мам, — усміхнулася Оксана. — Вона ж маленька.
— То й добре. Морозиво треба їсти повільно.
— Це хто так сказав?
— Я.
— Зрозуміло.
Настя сьорбнула квас.
— Тату, ти ж до Максима заїжджав?
— Заїжджав.
Він на мить замовк.
— Квіти поставив. Там уже були свіжі.
— Хтось ще приходив? — тихо запитала мама.
— Напевно.
Він більше нічого не сказав. Так було майже завжди. Про Максима вони говорили без страху, але недовго. Не тому, що не хотіли, просто біль за стільки років не зник, він лише навчився сидіти тихо.
— До речі, — тато раптом перевів розмову. — Сьогодні на кладовищі зустрів діда Петра.
— І?
— Він запитав, чи не пам’ятаю, де колись був старий колодязь за лісом.
— За соснами? — одразу уточнила бабуся.
— Ага.
— Його ж засипали ще до мого весілля.
— От і я так сказав.
— А навіщо він йому?
— Каже, наснилося.
Бабуся лише кивнула, мама теж ніяк не відреагувала. Лише Настя пирхнула.
— Дивні у вас знайомі.
— Настусю, — усміхнувся батько. — Ти просто не знаєш наших пенсіонерів. У них половина розмов починається зі слів “мені наснилося”.
— А друга?
— “Я ще пам’ятаю…”
— Це правда, — погодилася бабуся. — Бо якщо вже дожив до старості, то маєш що пам’ятати.
Настя покрутила ложкою морозиво.
— А тобі часто щось сниться?
Питання було адресоване бабусі.
Та трохи подумала.
— Сниться всім.
— Я не про це.
— Знаю.
Вона відклала ложку.
— Раніше сни більше слухали.
— У сенсі?
— Не кожен сон щось означає. Але й не кожен можна одразу забути.
— Це як?
— От скажи. Бувало таке, що прокидаєшся після сну й до вечора його пам’ятаєш?
— Бувало.
— А бувало, що забула ще до того, як вмилася?
— Так.
— От і вся різниця.
Настя вже відкрила рота, щоб заперечити, але раптом зрозуміла, що сперечатися ні з чим. Справді ж так. Одні сни зникають за хвилину. Інші чомусь живуть у пам’яті роками.
— Це мозок так працює, — сказала вона вже більше для себе.
— Може, — легко відповіла бабуся.
І знову це її «може». Ніби вона зовсім не заперечувала, але й не погоджувалася до кінця. Настя помітила, що мама в цей момент дивилася кудись за сад, не на дерева, не на город. Кудись далі.
— Мам?
Оксана здригнулася.
— Що?
— Ти мене чуєш?
— Так… задумалась.
— Про що?
Вона кілька секунд мовчала, потім тихо сказала:
— Дивний сьогодні вечір.
— Чому?
— Не знаю.
І відразу всміхнулася.
— Може, просто втомилася.
Бабуся уважно подивилася на доньку, нічого не сказала, лише поклала долоню поверх її руки. Настя чомусь запам’ятала саме цей рух, простий, звичайний, але в ньому було більше розуміння, ніж у будь-яких словах.

Після морозива бабуся зібралася додому.
— Темніє вже, — сказала вона, поправляючи капелюх. — Поки дійду, якраз вечір буде.
— Я проведу, — одразу озвалася Настя.
— Та чого ти.
— Все одно хотіла пройтися.
— Ну ходімо.
Мама лише кивнула.
— І дорогою зайдіть до Ганни Миколаївни. Віддай їй баночку.
— Яку?
— Он ту, з полуницею.
— Варення?
— Ні. Закваску.
— А-а…
Настя не мала жодного уявлення, для чого сусідам передають закваску в баночках, але вирішила не уточнювати. У їхньому районі половина речей передавалася через когось, і це чомусь працювало краще за будь-яку доставку.
Вони вийшли за хвіртку. Вечірня Дахнівка була зовсім іншою, ніж удень, спека вже відступила, люди повиходили за ворота. Хтось поливав квіти, хтось косив траву, десь пахло шашликом, а десь — свіжоскошеним сіном.
— Добрий вечір, Анно Іванівно! — привітався сусід через дорогу.
— Доброго здоров’я.
— Помідори цього року гарні.
— Якби ще дощ трохи рідше…
— І то правда.
Настя тихенько усміхнулася.
— Ви навіть про погоду говорите так, ніби це ваш спільний знайомий.
— А хіба ні? — спокійно відповіла бабуся.
— Ну…
— Від погоди залежить більше, ніж від багатьох людей.
Заперечити було складно.
Вони звернули на вузеньку вулицю, де старі сосни майже сходилися кронами над дорогою.
Під ногами рипів пісок.
— Бабусю.
— Гм?
— А чому ти сьогодні так розпитувала про Дніпро?
— Розпитувала?
— Про течію. Про воду. Де ми були.
— Цікаво стало.
— Просто цікаво?
— Просто.
Настя скоса подивилася на неї.
— Не віриш?
— Не дуже.
Бабуся засміялася.
— Ти останнім часом стала надто уважною.
— Це погано?
— Навпаки.
Вони ще трохи помовчали.
Потім бабуся несподівано запитала:
— А ти коли востаннє була в лісі сама?
— Учора.
— Не з кимось.
— Сама… Мабуть, давно.
— Чому?
— Не знаю.
Настя справді не знала. Колись вона могла годинами ходити сосновими стежками. Шукала гриби, збирала шишки, вигадувала якісь пригоди. Потім школа, репетитори, телефон, друзі. Якось саме собою перестала.
— А ти ходиш? — запитала вона.
— Майже щодня.
— Не страшно?
— Чого?
— Ну… самій.
Бабуся здивовано подивилася на неї.
— Настю, я той ліс знаю довше, ніж більшість людей знає власні квартири.
— Але ж можна заблукати.
— Можна.
— І?
— Якщо панікувати — точно заблукаєш.
Вони саме проходили повз невеликий пустир. Біля самого краю дороги густо ріс полин. Бабуся на мить зупинилася, не зірвала, лише провела пальцями по верхівках. Так легко, ніби віталася. Настя вже відкрила рота, щоб пожартувати, але раптом передумала. Щось у цьому русі було дуже природне, наче людина торкнулася плеча старого знайомого.
— Знаєш, — сказала бабуся, коли вони пішли далі. — Найбільше люди бояться не того.
— У сенсі?
— Усі думають, що страшно зустріти щось невідоме.
— А насправді?
— Набагато страшніше пройти повз щось важливе… і навіть не помітити.
Настя мовчала.
— Знову загадками?
— Ні.
— А як тоді?
— Просто думка.
За кілька хвилин вони звернули до невеликого будинку, вкритого старим виноградом.
— Ганю! — гукнула бабуся.
Двері відчинилися майже одразу.
— Та заходьте!
— Ми лише баночку принесли.
— То хоч води випийте.
— Іншим разом.
Поки бабуся розмовляла із сусідкою, Настя відійшла до паркану. За ним починався сосновий ліс. Сонце вже опускалося, і між стовбурами лежали довгі золотаві смуги світла. Усе було зовсім тихо, навіть птахи майже стихли. І раптом їй здалося ніби хтось дивиться. Не страшно, не загрозливо, просто дивиться. Настя швидко озирнулася – між соснами нікого. Лише легенько хитнулася одна молода гілка.
«Білка», — подумала вона. І майже одразу сама ж собі кивнула, звісно, білка, хто ж іще? Але чомусь, коли вона вже поверталася додому, ще раз озирнулася на темніючий ліс. І сама не змогла пояснити, навіщо це зробила.