3.1

Дорогою додому Настя все-таки заїхала по хліб. Не в ту пекарню, біля якої проїжджала зранку. До неї вже треба було звертати назад, а Настя втомилася настільки, що навіть зайві двісті метрів здавалися особистою образою. Вона купила батон у невеликому магазині на в’їзді в Дахнівку, запхнула його в рюкзак до мокрого рушника й лише тоді зрозуміла, що це була погана ідея.
— От молодець.
Продавчиня, яка саме виносила до дверей ящик із водою, глянула на неї.
— Щось сталося?
— Та хліб зараз буде зі смаком Дніпра.
— Висушиш.
— Ага. Разом із рушником.
Жінка засміялася.
— Мама вдома?
— Мабуть.
— Передай Оксані, що банки вже привезли.
— Які банки?
— Вона знає.
Настя кивнула, хоча нічого не зрозуміла. У Дахнівці це було нормально. Люди постійно передавали одне одному повідомлення без жодних пояснень, і всі, крім того, хто передавав, чомусь знали, про що йдеться.
До будинку вона під’їхала вже без особливого ентузіазму. Останні кількасот метрів велосипед котився піщаною дорогою важче, колеса трохи заносило, а рюкзак раз у раз бив по спині кавуновою шкіркою, яку Катя навіщось попросила забрати.
Нібито для компосту. У Насті був компост, але кавун їла Катя. Логіки в цьому не було, та сперечатися вона вже не мала сил.
Хвіртка виявилася незамкненою. Настя завела велосипед у двір і притулила до сараю.
— Я вдома!
Ніхто не відповів. На терасі стояла мамина чашка. На дні лишилося трохи чаю, а поруч лежали окуляри.
— Мам?
Із городу долинуло:
— Тут я!
Настя обійшла будинок. Мама сиділа навпочіпки біля грядки з помідорами й підв’язувала кущ до кілка. Поряд стояла бабуся Аня з відром у руках і щось роздивлялася на листі.
— О, приїхала, — сказала мама. — Не згоріла?
— Майже ні.
— Кепка де?
Настя торкнулася голови. Кепки не було.
— Була.
Мама випросталася.
— Де?
— На пляжі.
— Настю.
— Я її зняла, коли пішли у воду.
— І?
— І, мабуть, залишила на рушнику.
— А рушник?
— У рюкзаку.
— То подивись.
Настя зняла рюкзак, відкрила блискавку й почала витягати речі просто на траву. Рушник. Пляшку. Контейнер. Шкірки кавуна. Розмоклий батон.
— О боги — сказала мама.
— Не починай.
— Я ще нічого не починала.
— Але подумала.
— Я багато думаю.
Бабуся Аня заглянула в рюкзак.
— А це що?
— Хліб.
— Це вже не хліб.
— Він просто трохи теплий.
— Він мокрий.
— Добре. Мокрий хліб.
Кепка знайшлася на самому дні, зім’ята й притиснута пляшкою. Настя підняла її над головою.
— Бачите? Я відповідальна людина.
— Безперечно, — сказала мама. — Особливо відповідально втопила батон.
— Не втопила. Він лише їхав поруч із мокрим рушником.
— Це, звичайно, все змінює.
Бабуся забрала в неї батон, помацала упаковку й відклала на лавку.
— Підсушимо.
— Я ж казала.
— Ти нічого не казала, — нагадала мама.
— Але думала.
— Це в нас сімейне – гарно думати.
Настя показала їй язика й сіла просто на траву. Ноги гули, плечі теж, і ще хотілося пити, хоча дорогою вона допила всю воду.
— Ви давно тут?
— Із обіду, — відповіла мама. — Бабуся прийшла подивитися, чому помідори листя скручують.
— І чому?
— Спека, — сказала бабуся.
— А мама що думала?
— Що я їх чимось не тим підживила.
— А ти підживила?
Мама зробила вигляд, що не почула, Настя засміялася.
— Зрозуміло.
— Я дала зовсім трохи.
— Чого?
— Того, що було.
— Дуже професійний підхід.
— Не душни.
Бабуся тим часом обережно перевертала листок помідора, роздивляючись нижній бік.
— Кліща немає.
— Ну й добре, — з полегшенням сказала мама.
— Поливати ввечері. І не лити на листя.
— Я знаю.
— Знаєш.
Бабуся сказала це так, що Настя знову засміялася, маам кинула на неї погляд.
— Ти сьогодні дуже весела.
— Бо Катя притягла на пляж кавун.
— Цілий?
— Майже.
— А чим різали?
Настя мовчки показала на рюкзак, мама підозріло примружилася.
— Вона ще й ніж із собою взяла?
— Великий.
— І ви їхали велосипедами?
— Ага.
Мама прикрила очі долонею.
— Добре, що вас ніхто не зупинив.
— Я їй те саме сказала.
— І що вона?
— Сказала, що ніж був для кавуна.
— Дуже переконливо.
Бабуся поставила відро на землю.
— А де ви були?
— На Чашечці.
— Людей багато?
— Нормально. Далі вздовж берега майже нікого.
— У воду далеко заходили?

Питання прозвучало буденно, але Настя все одно глянула на бабусю уважніше.
— Ні. По коліна. Потім трохи поплавали біля берега.
— Вода холодна?
— Спочатку так.
— А течія?
— Бабусю, ми ж не на середину Дніпра попливли.
— Я просто питаю.
Настя знизала плечима.
— Звичайна течія.
Бабуся кивнула й знову взялася до помідорів. Нічого особливого, але Настя вже добре знала цей її кивок. Так бабуся робила, коли отримувала відповідь і складала її кудись у голові. Не обов’язково тому, що відповідь була важлива. Можливо, просто звичка.
— А тато ще не приїхав? — запитала Настя.
— Ні.
— Він же казав, що до Максима заїде.
— Казав.
Оксана подивилася на годинник.
— Уже мав би бути.
— Може, затримався.
— Може.
Настя відчула в маминому голосі знайому напругу. Зовні нічого не змінювалося, вона так само тримала мотузку, так само поправляла листя, але пальці почали рухатися швидше.
— Подзвони йому, — сказала Настя.
— Не хочу відволікати за кермом.
— Тоді напиши.
— Уже написала.
— Коли?
— Хвилин двадцять тому.
— І?
— Не прочитав.
Бабуся випросталася.
— Славко дорослий чоловік. Приїде.
— Я знаю, мамо.
— То не накручуй себе.
— Я не накручую.
Настя з бабусею одночасно подивилися на неї, маама зітхнула.
— Добре. Трохи накручую.
— Ну тоді пішли в хату, поп’ємо холодного квасу, — запропонувала бабуся.