2.2

Настя сіла ближче до води. Їй завжди подобалося дивитися, як хвилі накочуються на берег. Можна було сидіти так дуже довго і нічого не робити.
Поруч гралися двоє хлопчиків. Один із них серйозно пояснював іншому:
— Фортецю треба будувати вище.
— Чому?
— Бо вода розумна. Вона знайде слабке місце.
Настя всміхнулася.
— Що? — ліниво запитала Катя, навіть не розплющуючи очей.
— Нічого.
— Ти зараз усміхаєшся.
— Так.
— Значить, щось побачила.
— Хлопчик сказав, що вода розумна.
Катя відкрила одне око.
— А хіба ні?
— Ну…
— Тільки не починай зараз усе пояснювати фізикою.
— Я не збиралася.
— Бо я все одно нічого не зрозумію.
— Це неправда.
— Правда.
Настя мовчки набрала жменю піску, він повільно просипався крізь пальці.
— Знаєш, що я люблю найбільше? — сказала вона.
— Морозиво?
— Крім морозива.
— Тоді що?
— Спостерігати.
— За ким?
— За людьми.
Катя сіла.
— Це звучить трохи моторошно.
— Я серйозно.
— Я теж.
Настя засміялася.
— Мені цікаво, як люди поводяться, коли не знають, що на них дивляться.
— І що ти вже зрозуміла?
Вона озирнулася навколо. Он літня пара сперечалася, хто забув сонцезахисний крем. Тато допомагав доньці зав’язати надувний круг. Підлітки фотографувалися разів двадцять, але жодне фото їх не влаштовувало.
— Люди набагато смішніші, ніж їм здається.
Катя задумалася.
— А знаєш…
— Що?
— Може, саме тому ти колись почнеш писати книжки.
Настя фиркнула.
— Не вигадуй.
— Чому?
— Бо я навіть твір у школі писала три дні.
— Але ж написала.
— На вісім сторінок.
— От бачиш.
— І половину потім викреслила.
Катя лише усміхнулася. Вона давно помітила одну річ – Настя майже ніколи не була задоволена тим, що зробила. Навіть якщо інші казали, що вийшло добре.
— Слухай, — сказала Катя, підводячись. — Ходімо у воду.
— Купатися?
— Ноги намочити.
— Це вже небезпечно.
— Чому?
— Бо потім захочеться повністю залізти.
— Ну й що, літо ж?
Настя подивилася на спокійний Дніпро.
— А нічого. Пішли.

Вода виявилася холоднішою, ніж здавалося здалеку.
— Ай!
Катя миттєво відскочила назад.
— Вона крижана!
Настя зробила ще один крок.
— Та нормальна.
— Нормальна?
— Ну…
— У тебе ноги з бетону.
— Просто ти мерзлячка.
— Я не мерзлячка.
— Мерзлячка.
Катя примружилася.
— Якщо я зараз тебе обіллю…
— То що?
— Нічого. Бо мені теж холодно.
Настя розсміялася. Хвиля докотилася до щиколоток і відступила назад. За кілька хвилин ноги звикли до температури, і вода вже не здавалася такою холодною. Вони повільно пішли вздовж берега, без мети, просто тому, що хотілося рухатися. Катя підбирала мушлі, хоч сама не могла пояснити навіщо.
— У тебе вдома вже ціла коробка.
— Знаю.
— І що ти з ними робиш?
— Нічого.
— Тоді навіщо збираєш?
Катя підняла маленьку білу мушлю, покрутила її в пальцях.
— А якщо колись знадобляться?
Настя пирхнула.
— Це звучить як слова людини, яка не викинула жодної коробки від техніки.
Катя зробила дуже ображений вигляд.
— Вони потрібні.
— Для чого?
— Ну…
Вона замислилася.
— От бачиш.
— Не бачиш. Просто я ще не придумала.
Настя мовчки похитала головою. Вона знала Катю майже десять років. За цей час подруга встигла назбирати: камінців, мушель, засушених листків, гарних пляшечок, незрозумілих ґудзиків, квитків із кіно, і навіть маленький шматок цегли зі старого будинку, який знесли.
— До речі, — сказала Настя. — Та цеглина ще жива?
— Не чіпай Семена.
Настя зупинилася.
— Як ти його назвала?
— Семен.
— Цеглину?
— Так.
— Катю…
— Що?
— Це вже трохи дивно.
— Я знаю.
Вони дивилися одна на одну кілька секунд. І раптом одночасно розсміялися так голосно, що жінка, яка проходила повз із собакою, теж мимоволі усміхнулася.
— Ти ненормальна, — сказала Настя, витираючи сльози від сміху.
— Можливо.
— Ні, точно.
Вони знову рушили вперед, берег тут ставав майже порожнім, людей поменшало, натомість з’явилося більше верб, які схилялися над самою водою. Під однією з них стояла стара дерев’яна лавка. Фарба давно облупилася, одна дошка трохи перекосилася, але хтось усе одно залишив на спинці акуратно вирізане ножем серце.
— Сядемо? — запитала Катя.
— Давай.
Лавка тихо рипнула, Настя відкинула голову назад, крізь гілки просівалося сонце. Десь над самою водою стрекотіла бабка. Було так тихо, що навіть не хотілося говорити.І вперше за останні кілька тижнів Настя відчула, що нікуди не поспішає, не треба думати про вступ, не треба вирішувати, ким бути, не треба нікому нічого доводити.
Можна просто сидіти і слухати, як шумить Дніпро. Катя мовчки гойдала ногою. Лавка тихо поскрипувала.
— Знаєш, — сказала вона нарешті. — Я трохи боюся.
— Чого?
— Що ми перестанемо бачитися.
Настя повернула голову.
— Через університет?
— Ага.
— Ми ж навіть не знаємо, куди вступимо.
— Отож.
Настя задумалася, ще місяць тому все було просто – щодня школа, ті самі люди, ті самі коридори, ті самі дзвінки. Здавалося, так буде завжди, а потім одного дня вони винесли зі школи свої атестати, сфотографувалися біля ґанку й розійшлися по домівках. І все. Наче хтось перегорнув сторінку.
— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — запитала Катя.
— Ти мене штовхнула.
— Не штовхнула.
— Штовхнула.
— Випадково.
— Спеціально.
Катя засміялася.
— Я перечепилася.
— Через власний рюкзак.
— Так.
— І впала прямо на мене.
— Бо ти сиділа на підлозі.
— Я книжку читала.
— От бачиш.
— Що бачу?
— Якби сиділа нормально, нічого б не сталося.
Настя похитала головою.
— Логіка в тебе…
— Найкраща.
— Безперечно.
Катя раптом усміхнулася якоюсь зовсім дитячою усмішкою.
— А пам’ятаєш, як ми загубилися в “Епіцентрі”?
— Нам було по дванадцять.
— І ми сорок хвилин шукали вихід.
— Бо ти сказала, що знаєш коротку дорогу.
— Я справді так думала.
— Через відділ сантехніки?
— Там було логічно.
— Абсолютно нелогічно.
Вони ще трохи посміялися. Потім обидві замовкли, Настя дивилася на річку, на воду, яка текла так само, як учора і торік, і десять років тому.
— Катю.
— Ммм?
— Ми не перестанемо бачитися.
— Звідки ти знаєш?
— Не знаю.
Вона знизала плечима.
— Просто знаю.
Катя нічого не відповіла.
Лише легенько штовхнула її плечем.
— Ходімо?
— Уже?
— Якщо ще трохи посидимо, мама подумає, що нас викрали русалки.
Настя засміялася.
— Добре.
Вони зібрали рушники. Катя довго запихала в рюкзак кавун, який тепер став удвічі меншим, але від того легше його запихнути не ставало.
— Він не влазить.
— Бо ти намагаєшся покласти його поперек.
— Бо треба було різати навпіл.
— Це було б геніально.
— Дякую. Тепер уже пізно.
Настя забрала в неї контейнер із бутербродами.
— Давай сюди. Ти не вмієш складати речі.
— Вмію.
— Катю.
— Добре, не вмію.
Коли вони нарешті рушили назад, сонце вже стояло високо, повітря стало гарячішим. Місто шуміло зовсім інакше, ніж зранку. На перехресті їхні дороги розходилися.
— До завтра? — запитала Катя.
— Якщо не передумаєш.
— Не передумаю.
— Я теж.
Вони швидко обійнялися. Катя поїхала першою, Настя ще кілька секунд дивилася їй услід. Потім теж сіла на велосипед. Попереду був дім, тато ввечері повернеться з роботи, мама, мабуть, готуватиме вечерю. Бабуся, швидше за все, поратиметься в себе на городі.
День планував закінчитися так само спокійно, як і почався. І Насті цього було достатньо.