2.1

Коли Настя виїхала за межі Дахнівки, місто вже остаточно прокинулося. Біля пекарні стояла черга. Хтось вийшов із двома ще гарячими багетами, і запах свіжого хліба наздогнав її вже на перехресті. Настя автоматично вдихнула глибше.
— Треба буде дорогою назад купити, — пробурмотіла вона сама до себе.
Вона часто так робила – розмовляла сама із собою, коли поруч нікого не було. Не тому, що любила. Просто так думки краще складалися.
На світлофорі зупинилася поруч із літньою жінкою, яка везла в кошику величезний букет ромашок.
— Гарний день, — сказала жінка.
— Дуже.
— На Дніпро?
— Видно?
— Велосипед, рюкзак і купальник зверху стирчить.
Настя глянула через плече. Справді стирчав.
— Ой…
Жінка засміялася.
— Не хвилюйся. У моєму віці вже нікого купальниками не здивуєш.
Загорілося зелене. Вони рушили кожна своєю дорогою. Через кілька хвилин Настя вже звернула до Чашечки.
Катя сиділа просто на бордюрі, одна нога підібгана під себе, друга витягнута на доріжку. Велосипед лежав поруч у траві. Вона дивилася кудись у телефон і так захопилася, що навіть не почула, як Настя під’їхала.
— Якщо зараз не піднімеш голову, я поїду додому.
Катя здригнулася.
— Боже…
— Не Боже – Богиня Анастасія.
— Я мало телефон не впустила.
— Значить, день почався добре, раз не впустила.
Катя сховала телефон у кишеню.
— Ти запізнилася.
— На три хвилини.
— На сім.
— На чотири.
— На шість.
— Домовилися.
— Ніт.
Вони подивилися одна на одну, і одночасно розсміялися.
— Ти сьогодні якась дуже задоволена, — сказала Катя.
— Бо виспалася.
— Не вірю.
— Бо вдома пиріг був.
— Оце вже більше схоже.
Вони рушили до пляжу, ведучи велосипеди поруч. Катя раптом зупинилася.
— Стій.
— Що?
— У тебе волосся.
— А що з ним?
— Листочок.
Настя машинально провела рукою по голові.
— Не там.
— Та де ж?
— Не крутися.
Катя сама простягнула руку й обережно витягла маленьку соснову голочку.
— От.
— Це не листочок.
— Не придирайся.
— Я не придираюся. Це різні ботанічні види.
— Ой, почалося.
— Що почалося?
— Коли ти починаєш говорити розумними словами.
Настя театрально зітхнула.
— Я навіть школу вже закінчила. Мені можна.
— Ні.
— Чому?
— Бо тоді я почуваюся дурною.
— Катю.
— Що?
— Ти сьогодні везла із собою кавун?
Катя мовчки опустила очі. Настя перевела погляд на її рюкзак, він був підозріло круглий.
— Ти серйозно?
— Ну…
— Катрусю…
— Він маленький.
— Це кавун.
— Зате смачний.
Настя засміялася так голосно, що двоє чоловіків, які проходили повз, мимоволі обернулися.
— Я тебе обожнюю.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш.
— Знаю, бо я тебе теж.
— Бо нормальна людина бере на пляж воду.
— А я взяла воду.
— І кавун.
— І кавун.
— І ніж?
Катя гордо відкрила рюкзак, усередині лежали рушники, пляшка води, контейнер із бутербродами, кавун, і великий кухонний ніж, загорнутий у рушник. Настя мовчки дивилася на цей набір секунд десять. Потім тихо сказала:
— Добре, що тебе сьогодні поліція не зупинила.
Катя фиркнула.
— Не перебільшуй.
— У тебе в рюкзаку ніж і кавун.
— Це звучить як початок дуже дивної кримінальної історії.
Настя знову розсміялася, і подумала, що літо, мабуть, і складається з таких дрібниць, не з великих подій, а з людей, поруч із якими можна сміятися без жодної причини.

До води вони дійшли не одразу – то Катя звертала до кіоску по морозиво, то Настя зупинялася подивитися на нові квіти, висаджені вздовж дороги, то обидві зависали біля якоїсь дурниці.
— Дивись, — Катя показала пальцем на табличку.
На ній було написано: “Купатися заборонено.” Просто за табличкою, метрів за п’ять, у воді бризкалося чоловік двадцять. Настя мовчки глянула на табличку, потім на людей.
— Ну…
— Що?
— Табличка старається.
Катя пирснула зі сміху.
— Справді старається.
— До речі, — сказала Катя. — Мама вчора питала про тебе.
— Навіщо?
— Каже: “Давно Насті не було.”
— Треба зайти.
— Заходь.
— Вона ж мене знову годуватиме.
— Звичайно.
— Я тільки поїм удома.
— Це не має жодного значення.
— Я знаю.
Настя усміхнулася. Мама Каті була саме з тих людей, які щиро вірили, що будь-яку проблему можна хоча б трохи полегшити гарячим борщем. І, якщо чесно, дуже часто вона мала рацію.
Нарешті вони знайшли місце недалеко біля води. Катя одразу впала на рушник.
— Все.
— Що все?
— Я більше нікуди не піду.
— Ти тільки прийшла.
— І вже втомилася.
— Від чого?
— Від життя.
Настя похитала головою.
— Тобі дев’ятнадцять років.
— Саме тому.
Вона заплющила очі.
— Через десять хвилин можеш мене перевернути.
— Навіщо?
— Щоб рівномірно засмагла.
— Я тебе не перевертатиму.
— Чому?
— Бо якщо ти заснеш, то ще й образишся.
— Теж правда.