1.2

Бабуся легенько провела долонею біля її обличчя, гіркота була зовсім слабкою, ледь відчутною. Але щось у ній раптом потягнуло за собою цілий клубок спогадів.
Серпень. Їй років шість. Максим біжить попереду польовою дорогою, розмахуючи довгою гілкою.
— Наздоганяй!
Вона сердиться, бо він спеціально біжить швидше, а потім різко зупиняється, зриває якусь рослину. Дає їй понюхати.
— Запам’ятовуй.
— Вона гірка.
— Зате її ні з чим не сплутаєш.
— І навіщо вона?
— Колись розкажу.
…
— Настю.
Вона розплющила очі. Бабуся уважно дивилася на неї.
— Ну?
— Я… згадала Максима.
Бабуся лише кивнула. Ні здивування, ні усмішки. Наче саме цього й чекала.
— Він теж так робив, — тихо сказала Настя. — Давав мені нюхати полин.
Батько перестав шукати ключі в кишені, мама повільно поставила чашку на стіл. У кухні стало тихо. Не важко, просто тихо.
— Максим дуже любив ходити полями, — сказав тато.
— Особливо в кінці літа, — додала мама.
— Казав, що тоді земля пахне по-іншому.
Настя всміхнулася.
— Я цього не пам’ятаю.
— Бо була мала, — відповів тато.
— А він уже тоді все помічав.
Бабуся зібрала листочки назад у мішечок.
— Запахи — дивна річ. Вони пам’ятають довше за нас. Іноді достатньо одного вдиху, щоб повернути людину туди, де вона була багато років тому.
— Це через мозок, — автоматично сказала Настя. — Нюх напряму пов’язаний із пам’яттю.
Бабуся всміхнулася.
— Може, й так.
— Це справді так.
— Я ж не сперечаюся.
Настя засміялася.
— Ти зараз спеціально.
— Звісно.
— Чому?
— Бо мені подобається, коли ти шукаєш пояснення.
Вона простягнула онуці мішечок.
— Забери.
— Навіщо?
— Нехай полежить у тебе в кімнаті.
— Бабусю…
— Не для чарів. Для запаху.
Настя вже хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що не хоче. Обережно взяла мішечок. Він був теплий від бабусиних рук.
— Дякую.
— От і добре.
Тато нарешті знайшов ключі.
— Все, мої любі, я побіг.
Він поцілував маму в щоку, потім обійняв Настю.
— До вечора.
— Бувай, тату.
Біля дверей він на мить зупинився.
— Ксюня, якщо сьогодні встигну, після роботи заїду до Максима.
Мама мовчки кивнула.
— Поставиш свіжі квіти?
— Уже купив учора.
— Добре.
Тато ще раз усміхнувся всім і вийшов. За хвилину за вікном загуркотів двигун машини. Настя дивилася вслід батькові. Вона навіть не помітила, як машинально стиснула в долоні мішечок із полином. Від нього все ще ледь відчутно пахло літом. І Максимом.

Двигун затих за парканом, на кухні знову стало спокійно. Бабуся прибирала зі столу чашки, мама витирала дошку після хліба. Настя крутила в руках полотняний мішечок.
— Мамо, — раптом сказала вона. — А чому ви ніколи не розповідаєте, яким Максим був маленьким?
Мама здивовано підняла голову.
— Не розповідаємо?
— Майже ні.
— Та ні, розповідаємо.
— Здебільшого вже після того, як він виріс. А про дитинство — майже нічого.
Бабуся тихо всміхнулася.
— Бо тоді ти ще була зовсім мала.
— І що?
— Ти не питала.
Настя сперлася підборіддям на долоню.
— А зараз питаю.
Мама переглянулася з бабусею.
— Він був дуже непосидючий, — сказала вона. — Якщо в хаті ставало тихо, це означало, що треба негайно йти його шукати.
— Чому?
— Бо або десь заліз, або щось майструє.
— Або когось рятує, — додала бабуся.
— Кого?
— Та кого завгодно – кошеня, їжака, пташеня. Одного разу приніс додому молодого вужа.
Настя розсміялася.
— Серйозно?
— Абсолютно.
— І що було?
— Я мало не посивіла, — сказала мама.
— А Максим дуже дивувався, чому всі кричать. Казав: “Він же хороший.”
Настя сміялася вже вголос.
— Це на нього схоже.
— Звідки ти знаєш?
— Бо він і мене вчив не боятися всього живого.
Вона на хвилину замовкла. Перед очима знову промайнув брат. Високий. Завжди трохи засмаглий, вічно з подряпаними руками. Із тією особливою усмішкою, після якої вона погоджувалася майже на будь-яку пригоду.
— Знаєш, що найдивніше? — тихо сказала Настя.
— Що? — запитала мама.
— Я дуже добре пам’ятаю окремі моменти. Як він учив мене кататися на велосипеді. Як ми пускали кораблики після дощу. Як він носив мене на плечах. А якщо спробувати згадати його обличчя повністю… Не виходить.
Мама опустила очі.
— Так буває.
— Це нормально?
— Нормально.
— Але ж я його люблю.
— Любиш.
Мама простягнула руку й накрила Настину долоню своєю.
— Любов не залежить від того, наскільки чітко ми пам’ятаємо риси обличчя. Іноді вона живе в голосі, у сміху, у звичках, у словах, які раптом самі злітають із язика.
Бабуся кивнула.
— А іноді — у тому, що ми навіть не помічаємо.
Настя хотіла щось відповісти, але в цей момент її телефон коротко завібрував.
Катя
“Ти ще вдома?”
“Так.”
“Я вже біля Долини троянд.”
“Дай мені двадцять хвилин.”
“Добре. Але якщо запізнишся, морозиво купуватимеш ти 😂”
Настя усміхнулася.
— Катя вже чекає.
— То не змушуй людину нудьгувати, — сказав бабуся.
— Уже біжу.
Вона піднялася до своєї кімнати, щоб узяти рюкзак. На письмовому столі лежав атестат, поруч — кілька університетських буклетів, які вона так і не відкрила. За вікном шуміли сосни. Настя поклала мішечок із полином у верхню шухляду стола, не тому, що вірила в його особливу силу. Просто їй захотілося, щоб він був поруч.
Вона ще раз окинула кімнату поглядом. На дверцятах шафи, як і завжди, залишалася стара фотографія. Максим сміявся, наче нікуди й не йшов.
— До вечора, — тихо сказала Настя.
Потім легко збігла сходами вниз, схопила велосипед і виїхала за хвіртку.
Поки що це був просто теплий літній ранок.
І попереду на неї чекала зустріч із найкращою подругою.