1.1

Настя прокинулася ще до будильника, не тому, що виспалася, просто будинок уже жив своїм ранком. Десь унизу тихо грюкнули дверцята кухонної шафи, засвистів чайник.
За вікном перегукувалися дрозди, а крізь прочинену кватирку тягнуло запахом мокрої сосни. Уночі пройшла коротка гроза, і тепер сонце лише починало пробиватися крізь дерева.
Вона перевернулася на інший бік і ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю. Вісімнадцять. Учора це слово звучало майже урочисто, сьогодні воно вже нічого не змінювало – вона все так само жила у своїй кімнаті на другому поверсі, все так само чула, як тато щоранку шукає ключі від машини, а мама бурмоче собі під ніс, поки готує сніданок. Життя не стало іншим лише тому, що вона отримала атестат.
Настя сіла на ліжку й відсунула фіранку. За парканом починався сосновий ліс. Не густий праліс, а знайомий, домашній. Із піщаними стежками, галявинами, де навесні розквітали конвалії, і місцями, які всі сусіди знали під своїми назвами. «Біля старої сосни.». «На лисячій галявині.». «Де ростуть маслюки.»
Ніхто не ставив там табличок, вони просто були, ці місця.

Настя усміхнулася. У дитинстві вона була впевнена, що всі ліси саме такі. Лише потім зрозуміла, що цей ліс для неї давно перестав бути просто лісом, він був сусідом.
У двері тихенько постукали.
— Прокинулася? — почувся мамин голос.
— Уже так.
— Сніданок майже готовий.
— Зараз спущуся.
— І не забудь відчинити вікно. Після дощу свіже повітря.
— Воно вже відчинене.
— Тоді добре.
Кроки мами стихли на сходах. Настя ще трохи посиділа, потім повільно підійшла до старої дерев’яної шафи. На дверцятах висіло дзеркало. У його кутку, підсунута під рамку, стирчала стара фотографія. Вона вже давно пожовкла. На ній усміхнений хлопець років двадцяти тримав на плечах маленьку біляву дівчинку. Та так голосно сміялася, що навіть на фотографії здавалося — зараз почуєш її сміх.
Настя обережно торкнулася краю світлини.
— Доброго ранку, Максиме.
Вона сказала це так само буденно, як казала майже щодня, і одразу пішла вдягатися. Ніби ця коротка розмова була звичайною частиною ранкового ритуалу.
Через кілька хвилин вона вже збігала дерев’яними сходами.
— Доброго ранку всім!
— О, нарешті! — озвався батько. — Ми вже думали викликати рятувальників.
— Чому?
— Бо людина не може стільки спати.
— Та прям..Може.
— Ні.
Тато зробив серйозний вигляд.
— Це вже медичний випадок.
Настя сіла за стіл.
— Тату, ти просто заздриш.
— Абсолютно так.
— Бо тобі на роботу, а я на канікулах.
— Угу.
Він узяв чашку з кавою й зробив ковток. Високий, широкоплечий, із першою сивиною на скронях, батько зовсім не був схожий на людину, яка щойно прокинулася. Здавалося, він завжди мав вигляд так, ніби вже пів дня щось робив.
— До речі, — сказав він. — Якщо сьогодні підеш на Дніпро, не забудь кепку.
Настя підозріло глянула на маму.
— Це ти йому сказала?
— Ні, — усміхнулася вона.
— Ми з тобою уже багато років живемо разом, я знаю, що ти обов’язково забудеш.
— Неправда.
— Минулого літа забула тричі.
— Це були різні кепки.
— Але одна й та сама голова.
Мама не втрималася й засміялася.
Настя тільки театрально зітхнула.
— Я живу серед людей, які збирають на мене компромат.

Пролунав дзвінок у двері, не гучний, такий, яким користувалися свої. Тричі коротко.
— Це бабуся, — сказала Настя.
— А хто ж іще приходить о восьмій ранку без попередження? — усміхнувся тато.
Він підвівся й пішов відчиняти.
За хвилину з передпокою долинув знайомий голос.
— Славуня, ти знову взутий ходиш по хаті?
— Доброго ранку й Вам, Анно Іванівно.
— Не крутися. Покажи підошви.
— Вони чисті, командире.
— Я сама подивлюся.
Настя не втрималася й засміялася.
— Бабуся не змінюється.
— І слава Богу, так можна багато чого передбачити — тихо сказала мама.
За мить до кухні зайшла бабуся Аня.
Невисока, підтягнута, у світлій лляній сукні й солом’яному капелюсі, який вона носила з ранньої весни до пізньої осені. У руках — плетений кошик, накритий вишитим рушником.
— Доброго ранку, дівчата.
— Доброго ранку, бабусю.
Настя підвелася й обійняла її. Від бабусі, як завжди, пахло сонцем, висушеними травами й м’ятою. Настя ще в дитинстві дивувалася, як людина може мати свій запах. Тепер їй здавалося дивним, що хтось його не має.
— Ну, показуй, випускнице, — бабуся трохи відсторонилася й уважно подивилася на онуку. — Не схудла?
— Це перше, що ти хотіла запитати?
— А що ще мене має цікавити?
— Наприклад, як у мене справи.
— Якщо не схудла, значить, справи непогані.
Мама пирхнула.
— Мам, у тебе вся медицина через їжу працює.
— Бо голодна людина здоровою не буває.
— А сита?
— Це вже залежить від того, чим годувати.
Вона поставила кошик на стіл і відкрила рушник, усередині лежали ще теплі паляниці, невелика баночка меду, пучок кропу, кілька молодих огірків. І маленький полотняний мішечок.
Настя відразу його помітила.
— А це що?
Бабуся ледь помітно усміхнулася.
— Полин.
— Знову?
— Що значить “знову”?
— У тебе його вже, мабуть, пів сараю.
— Не перебільшуй.
— Чверть?
— От тепер ближче.
Усі засміялися.
Мама обережно взяла мішечок і поклала його окремо. Ніби знала, що він не повинен лежати поруч із продуктами. Настя це помітила.
— Чому ти його окремо поставила?
— Бо так зручніше.
Відповідь прозвучала надто швидко.Настя перевела погляд на бабусю. Та саме різала паляницю й удавала, що не почула запитання.
— Ви обидві зараз зробили той самий вигляд.
— Який? — не піднімаючи очей, спитала бабуся.
— Коли не хочете щось пояснювати.
Батько тільки тихо хмикнув.
— Доню, навіть не починай.
— Чому?
— Бо зараз почуєш історію про полин.
— Я люблю бабусині історії.
— А я запізнююсь на роботу.
— Значить, тобі пощастило, і ти їх не почуєш.
Бабуся поклала ніж. Подивилася на Настю.
— Добре. Хочеш знати, навіщо полин?
— Хочу.
— А навіщо він тобі?
Настя розгубилася.
— Ну… цікаво.
— Це не відповідь.
— Бо хочу зрозуміти.
Бабуся кивнула, саме так, ніби чекала цих слів.
— Полин не любить людей, які шукають прості відповіді.
Настя засміялася.
— Бабусю, це ж рослина.
— Так.
— Вона не може нікого любити чи не любити.
— Може, — спокійно відповіла бабуся. — Просто не так, як ми.
На кухні запала коротка тиша. Тато глянув на годинник, мама мовчки наливала чай. А Настя раптом упіймала себе на думці, що ніхто не поспішає сперечатися з бабусею. Навіть тато, хоча зазвичай саме він першим знаходився, щоб пожартувати.
— Добре, — сказала Настя. — Тоді поясни по-людськи.
Бабуся всміхнулася.
— По-людськи?
Вона взяла до рук мішечок із полином, обережно розв’язала мотузку. Кімнатою повільно розлився гіркуватий, густий аромат. Такий знайомий і чомусь дуже домашній.
— Знаєш, що найдивніше? — тихо запитала бабуся.
— Що?
— Майже всі пам’ятають запах полину. Навіть якщо не можуть пригадати, коли востаннє його тримали в руках.