Частина 21

Минуло кілька років.

За цей час Кір, як і обіцяв, почав поступово запроваджувати нову систему. Не всі виявилися раді нововведенню, проте більшість усе ж таки прийняла це позитивно. Наша Комуна стала частиною Арагона, і тепер носить назву Ізяслав. Так само зараз тривають перемовини з іншими поселеннями про їхнє приєднання.

У нас побудували школу, куди тепер ходить син Рени. Живуть вони тепер разом із сестрою. Агнес стала першим викладачем, і зізнатися чесно, справляється вона чудово.

Квітку — Шепіт темряви — я віддала Елізі, знаючи, що вона зможе скористатися нею куди краще за мене. Як я і думала, Головна зварила з неї ліки, які дісталися Мірай. І вже цієї весни, вона змогла вільно бігати і гуляти з іншими дітьми, яких з кожним роком ставало тільки більше.

Марк практично оселився у нас. Він допомагав відбудовувати школу, таверну і реставрувати аптеку. Ми часто разом ходили в ліс. Він ніяк не міг зрозуміти, як мені щоразу вдається знаходити нові галявини з ягодами, або ж лікарські трави. А я іноді ловила себе на думці: як же чудово, що тоді саме Марк виявився моїм провідником. Іноді не знаєш, як людина, яка спочатку здається чужою і дивною, раптом стає невід'ємною її частиною, проростаючи в тобі й у всьому твоєму житті — як прекрасна квітка.

Лука вирішив на деякий час залишитися в столиці. Усе ж таки йому не хотілося залишати Михея самого. Однак попри доволі велику відстань, він намагався приїжджати до нас якомога частіше.

А одного вечора до нас на поріг несподівано заявився Мирон. На моє щастя, тверезий. І на тому дякую! Ми так само, за кожної слушної нагоди підчіплюємо одне одного — він нагадує мені про мої нерозважливі вчинки, а я йому про його пияцтво. Загалом, живемо дружно!

У свої права вже вступило літо, приносячи з собою спеку, свіжі ягоди, фрукти, і барвисті заходи сонця. Вдень майже всі жителі ховалися в своїх будинках, приховуючись від пекучого сонця, і тільки ближче до вечора Ізяслав оживав, на вулицях з'являлися люди і відкривалися крамниці.

Сьогодні, як і кожен день до цього, я провела з Елізою і Мірай в аптеці, допомагаючи сортувати висушені листочки і коріння трав, а також приймаючи замовлення і клієнтів. Після обіду, я вирішила провідати Марка, який непогано влаштувався в нашому місті, малюючи портрети й іноді навіть даючи уроки дітям у школі. Однак у його невеликій кімнаті, яку йому виділили, я його не знайшла. Але я все одно знала, де зможу його знайти.

І виявилася права.

Це місце ми облюбували не так давно, і воно слугувало нам чимось схожим на укриття. Воно було відмінно заховане від чужих очей за густими заростями, та й знайшли ми його зовсім випадково, коли я, сама грація і витонченість, заплуталася у власних ногах і впала якраз у ці самі зарості.

Тут було невелике озеро, чисте, як кришталь, у яке впадали води водоспаду. На березі стояла самотня верба. Її гілки були настільки довгими, що всередині утворили щось на кшталт потаємної кімнати, і слугували там стінами.

Звуки водоспаду заглушали мої власні кроки, тож, коли я дійшла до верби і відсунула вбік її гілки, Марк навіть не ворухнувся.

Чоловік сидів, спершись спиною об товсту крону дерева, і щось зосереджено вимальовував у вже знайомому мені шкіряному блокноті.

— Так і знала, що застану тебе тут, — доволі голосно кажу я, і дивуюся, коли Марк навіть не смикнувся, а натомість лише посміхнувся, закриваючи блокнот.

— Тому я і тут, — він тихо сміється собі під ніс, повертаючись до мене обличчям.

Він повільно роздивляється моє вбрання з підперезаної туніки та сорочки, чорні легкі чобітки, які я зазвичай одягаю, коли йду до лісу. Але берег тут встеляв зелений килим, тому я роззуваюся, і з насолодою ступаю босими ногами на прохолодну траву. На Марку проста біла сорочка на шнурівці та вільні штани пісочного кольору. Сорочка велика на нього, а через спеку він не зав'язує її до кінця, і я без жодного сорому розглядаю його відкриті ключиці та м'язи грудей.

Помітивши задоволену посмішку на обличчі хлопця, я хмикаю, і підходжу до верби, займаючи місце поруч.

— Я завадила? — киваю на старенький блокнот, який Марк тримає в руках.

— Ні, — він сміється, хитаючи головою. — Якщо хочеш, можеш поглянути.

Він простягає мені блокнот, і я, не приховуючи інтересу, беру і гортаю вже знайомі мені малюнки, поки не натикаюся на нові.

— Це Мірай, — крізь усмішку кажу я.

На малюнку я одразу впізнала усміхнену дівчинку, яка грається з іншими дітьми. Навіть через малюнок я можу відчути, наскільки вона щаслива просто від того, що може бігати.

— Так. Дивлячись на неї, і я не можу стримати посмішки. Тому мені захотілося зберегти її.

На якийсь час ми замовкли, поки я розглядала портери незнайомих мені людей. У їхніх обличчях і очах жила історія — минуле і сьогодення, спогади і почуття. Дивно, наскільки живою може здаватися намальована людина.

— У мене для тебе дещо є, — несподівано вимовляє мисливець.

Я відриваюся від малюнків, і з подивом спостерігаю за тим, як він тягнеться до своєї сумки, яку я не помітила до цього, і дістає звідти кілька скручених аркушів.

— Спочатку цей, — каже він, простягаючи мені один.

Розгорнувши листок, я не змогла стримати сміху, коли на мене ж дивився мій портрет.

— Серйозно? Слабкий прийом, любий, — я розсміялася, проте не могла не захопитися детальністю його роботи.

Він так точно передав кожну зморшку і шрам на моєму обличчі, що я навіть на кілька секунд втратила дар мови.

— По-перше, мені вже ніякі прийоми не потрібні. Ти й так моя, — хмикнув він. — А по-друге, це лише частина подарунка. Ось це основний.

Марк простягає мені два згортки, що залишилися, і я вже здогадуюся, що це чергові портрети, і тепер мені було страшенно цікаво, кого ж він міг намалювати.

Щойно я розгортаю перший, то на мить забуваю, як дихати. На очі накочуються сльози, і наступний портрет я розгортаю тремтячими руками.