Частина 19

— Ми йдемо всередину, — впоравшись зі збентеженням, кажу я.

— А якщо це пастка? — Марк хапає мене за лікоть, розвертаючи до себе обличчям.

Я ще раз глянула в бік замку.

— Еліза все ще там, — тихо відповіла я, повернувшись до Марка обличчям. — Навіть якщо ти маєш рацію, я не залишу її.

— Пастка призначалася тільки для однієї Лади, — несподівано подав голос Лука. — Не думаю, що вони передбачали, що ми теж приїдемо разом із нею. А отже, ми на крок попереду.

— Тоді й зайти потрібно не з парадного входу. Зможеш нас провести?

— Так, — киваю я.

Ми звернули з дороги, і стали повільно обходити територію палацу з північного боку. Тут був вхід, через який ми приїхали до палацу вперше. Через невелику прибудову можна потрапити на кухню, а звідти прихованими проходами, призначеними спеціально для прислуги, можна потрапити в будь-який куточок у замку.

Весь час, що ми повільно підходили до входу, я не переставала озиратися. З кожним кроком, я сподівалася, що ось-ось ми зустрінемо солдатів, які роблять обхід.

Але нікого не було.

Незабаром перед нами з'явилися невеликі дерев'яні ворота. Вони були злегка прочинені, тому першим пішов Марк. Ми з Лукою йшли трохи позаду. Молодий хлопець уже дістав невеликий кинджал, та й я приготувалася захищатися.

Зазирнувши всередину, Марк раптом різко зупинився, і я мало не врізалася в його спину.

— У чому справа? — пошепки запитала я.

Марк нічого не відповів і пройшов уперед. Я швидко пішла за ним, але, щойно моєму погляду відкрився невеличкий дворик перед прибудовою і те, що там відбувалося, я так само завмерла на місці, не в змозі зробити й кроку.

Земля була усипана трупами солдатів і слуг. Перші лежали практично один на одному, а служниці й кухарі — хто де, ніби вони хотіли втекти від того жаху, що стався тут зовсім недавно. Багряна кров заливала вимощену камінням доріжку, що вела до прибудови поруч із замком, хрипке каркання воронів неприємно різало слух. Сіре небо тяжко нависало над нашими головами, а в тихому завиванні вітру чулася скорбота за втраченими безневинними життями.

— Щ-що... — горло саднило від сухості, кожен звук давався мені важко.

Марк повернувся до мене, і насупився, побачивши, як мене трясе.

— Ладо, подивися на мене, — твердо наказав він мені.

Молодий чоловік одразу ж опинився поруч зі мною, і, обхопивши долонями моє обличчя, мало не силою змусив відвести погляд від тіл.

— Згадай, навіщо ми тут, — спокійно і чітко вимовляючи кожне слово, нагадав мені Марк.

Це подіяло протверезливо, як холодна вода в обличчя. Прикривши очі, я змусила себе зібратися. Поплакати я зможу і потім.

— Кров ще не застигла, — переконавшись, що я трохи заспокоїлася, Марк відпустив мене і оглянув двір. — Отже, все сталося нещодавно.

— Вцілілих немає, — вимовив Лука, несподівано з'являючись поруч зі мною. — Принаймні, тут.

На відміну від мене, вони з Марком хоч і виглядали шокованими, але поводилися спокійно. Однак придивившись, я помітила, як тремтять руки Луки. Він боїться. Як і всі ми.

Ми оглянули ще кілька тіл, але, як і сказав Лука, живих серед них не було.

— Я проведу нас до замку, — ледве видавила я.

І не сказавши більше ні слова, я швидко відвернулася і попрямувала в бік дверей. Хлопці мовчки пішли за мною.

Потрапивши в передню, я ненадовго зупинилася, оскільки тут стояла непроглядна темрява, і мені потрібно було кілька хвилин, щоб дати очам звикнути.

Щойно я змогла розрізнити перші обриси предметів меблів, я рушила вперед, де, як я пам'ятала, мала бути кухня для прислуги. Приміщення було невеликим, праворуч знаходилося кілька маленьких вікон, через які ледь проривалося денне світло. Трохи віддалік стояв довгий дерев'яний стіл, і, судячи з обстановки, слуг застали за обідом. На столі все ще стояло кілька вцілілих тарілок з їжею. Нам довелося уважно дивитися під ноги, бо всюди валялося кухонне начиння — столові прибори, биті тарілки і навіть залишки їжі. Перевіривши приміщення і переконавшись, що людей тут немає, я повела нас далі.

Ліворуч був невеликий прохід зі сходами, які вели прямо в довгі коридори, що розтягнулися практично по всьому палацу. Вони являли собою лабіринт, і якщо не знати дороги, то можна довго плутати ними. Але я провела тут багато часу, будучи дитиною, а тому відмінно знала ці коридори.

Тишу між нами розбавляв тільки звук наших кроків. Серце калатало в мене в грудях від страху і передчуття біди. Уперше, після семи років, я знову перетворилася зі звичайної дівчини на солдата, якого з мене викували тренування батька. І єдина різниця була в тому, що тепер мені це не подобалося — відчуття небезпеки викликало тремтіння по всьому тілу, замість звичного азарту.

— Довго ще? — пробурчав Лука звідкись ззаду.

— Ні, — сухо відрізала я.

Хвилини, що ми провели в коридорах, здалися мені вічністю. Проте вже за кілька секунд, я виводжу нас у простору залу. І тут нас зустріла та сама картина, що ми побачили на вулиці. Щоправда тіл тут було менше, і здебільшого — солдати.

Широкі, мармурові сходи, з позолотою, були встелені мертвими. Підлога, яка раніше виблискувала, відбиваючи світло від світильників, тепер була залита кров'ю.

— Огляньте всіх, можливо є ті, хто вижив, — кажу я, відчуваючи залізний присмак у роті. Здається, я прокусила щоку.

Ми розбрелися по холу. І мої очі раз у раз чіплялися за знайомі деталі в палаці. Он за тією статуєю солдата, ми разом із Натаном ховалися від кухарки, коли поцупили в неї кілька булочок із корицею. Пам'ятаю, Кір тоді майже весь час проводив із королем і Радою. Попри свій ще юний вік, уже тоді на нього поклали не простий тягар майбутнього правителя Арагона.

І тільки зараз, коли замок поглинула скорбота і запах смерті, всі спогади стали чіткішими, яскравішими... Але я постійно відсмикувала себе, і поверталася до тіл. А коли я натикалася на знайомі обличчя, до горла підступала нудота.