Частина 18

У призначений час, я вже чекала хлопців біля західної частини міста. Дістатися до місця зустрічі виявилося завданням не з простих. Марк мав рацію — то тут, то там на шляху зустрічалися солдати. Вони перевіряли і обшукували кожного, хто траплявся їм на шляху.

Тому дорогою мені довелося "позичити" накидку, яку я змогла знайти серед розвішаної білизни в одному з дворів. Хоча, вже давайте називати речі своїми іменами — я нахабно вкрала її. Однак сама накидка залишала бажати кращого: рукави всі в дірках, комір наполовину відірваний, а який від неї віє сморід... Ух! Її явно використовували не за призначенням! Але зате, який ефект! Мене навіть місцеві жителі, які хоч і рідко, але зустрічалися, обходили за кілька метрів. Тож я втішаю себе тим, що господар, ким би він не був, буде навіть радий позбутися цього шматка смердючої та майже порваної тканини, яка колись була непоганою накидкою.

Хлопці не змусили себе довго чекати. Першим з'явився Лука. Хлопець, мабуть, теж вирішив замаскуватися, і коли він підійшов досить близько, щоб я могла його роздивитися, я не змогла стримати сміху.

— Досить сміятися! — розсерджено кинув мені Лука, складаючи руки на грудях. — На себе краще подивися! Це чим смердить?

— Це жіноча сукня, Лука, — крізь сміх кажу я.

— Хто сказав!? — молодий мисливець тупнув ногою, ніздрі роздулися, і я справді намагалася стримувати себе, але жіноча нічна сорочка, з рюшами на рукавах і комірі, а якщо краще роздивитися, можна було побачити вишиті вишеньки на подолі, просто не давала мені спокійно стояти на місці. — На ньому не було написано! Було темно, між іншим! І я поспішав!

Лука стояв і старанно намагався виправдатися, як його вибір припав на такий цікавий предмет одягу. У цей час я вже встигла позбутися накидки, що неприємно пахла, але ось запах, здається, залишиться зі мною ще надовго.

Але я все одно постійно поглядала в його бік. Новина про те, що це саме Лорд Клеон убив його маму, досі викликала в мені тремтіння. Але Лука поводився нормально, і це одночасно і втішало, і лякало.

Незабаром з'явився Марк. Він вів за собою двох гнідих конячок. На відміну від нас із Лукою, хлопець не став влаштовувати маскарад і просто вкрив голову і половину обличчя широким шарфом.

Ми з Марком піднялися на першого коня, а Лука на другого. Марк не сказав мені жодного слова, лише інколи ненароком торкався руки чи плеча, а в його очах я бачила готовність допомогти, бути поруч. Тому, коли ми опинилися верхи, я сильніше притулилася до нього ззаду, і навіть на секунду прикрила очі. Стиснувши мої руки, Марк кивнув Луці, кінь фиркнув і ми рушили в дорогу.

***

Спочатку ми вирішуємо рухатися вздовж, хоч і зарослою травою, але все ж, головною дорогою. А потім звертаємо в ліс. Тут у нас уже не виходить гнати коней галопом так, як це ми робили дорогою, а тому майже весь час пересуваємося риссю. Невдовзі сосни та смереки змінюються на відкриті пагорби, а потім гаї.

Кілька разів ми зупиняємося, роблячи привали, щоб нагодувати коней і дати їм перепочити, а заодно й обговорюємо ще раз план дій.

На словах усе звучало доволі легко: нам просто потрібно потрапити до замку, віддати квітку і забрати Елізу. Перша частина була на мені, адже я провела в цьому місці півжиття, а тому знаю його, як свої п'ять пальців. А може навіть краще. Якщо ми зрозуміємо, що ситуація погана, то доведеться таємно пробиратися в замок. І якщо Король за цей час не сильно змінював розпорядок патруля, то і з цим проблем у нас не буде. У замок пройдемо тільки ми з Марком, а Лука залишиться чекати зовні, на випадок, якщо щось піде не так, то він зможе забрати Елізу і втекти.

Більшу частину другого дня нашої подорожі ми долаємо галопом. Спина і стегна явно не задоволені таким розкладом і тому постійно мені про це норовлять нагадати ниючим болем. Але я не скаржуся і не прошу зупинитися. Однак Марк постійно обертався і питав, чи все в мене гаразд, і чи не потрібно зробити перерву. На що я відповідала, що йому не варто турбуватися, і у відповідь отримувала незрозуміле бурмотіння, недовірливий погляд і закочені очі.

На світанку наступного дня ми підбираємося до столиці. Однак, уже підійшовши до головної дороги, ми зупиняємося.

— Це ще що таке? — запитує Лука, спішуючись із коня.

Ми з Марком нічого не відповіли, збентежено втупившись у нескінченну низку торговців та їхніх возів, які явно мали намір потрапити до столиці.

Марк теж спішується і каже, що піде і дізнається у людей, у чому проблема. Мисливець просить нас не виходити на дорогу, а сам вирушає на розвідку.

— Це ж не правильно? — якось наївно запитує в мене Лука.

— Ні, — кручу головою, відзначаючи, що навіть не можу побачити кінця черги. — До столиці завжди з'їжджалися всі торговці, але такої затримки ніколи не було.

Лука кивнув, стиснувши губи. Незабаром повернувся Марк, і, судячи з його похмурого обличчя, у нас усе знову пішло не за планом. Здається, я навіть починаю звикати! Може мені просто одразу починати вигадувати запасний план, бо основний все одно ніколи не працює.

— На в'їзді до столиці чергують солдати. Вони оглядають кожен візок і допитують усіх торговців, — втомлено промовив він. — Через те, що чергують там не так багато солдатів, і вишикувалася така черга. Наскільки я зрозумів, усі інші патрулюють усередині міста.

Поруч почула, як відчайдушно зітхнув Лука. Розумію, друже мій!

— А ти, часом, не знаєш іншого входу до столиці? — спішившись, із надією в голосі запитую я.

— Ти за кого мене приймаєш! — ображено приклавши руку до грудей, Марк цокає і осудливо хитає головою. — Звичайно знаю. Бути крадієм іноді дуже корисно, правда?

— Чому мені тебе іноді придушити хочеться?

— Тобі? Мене? Придушити? Не маю жодного поняття, Ладо, — іронізує він, і його губи розтягуються в усмішці. — Чесніше за мене, не знайти.

Підморгнувши, хлопець знімає з сідла наші сумки і відводить коней до торговця, який весь цей час із цікавістю поглядав у наш бік.