Частина 12

Ми не встигли відійти від міста далеко, як на нас тут же налітає вітер. Він проникав під одяг, щипав щоки й ніс. Я зморщилася і дістала з сумки хутряний комір.

Десь вдалині взлетіла зграя воронів. Вони піднялися в небо, утворюючи чорну хмару.

— Щось їх налякало, — зупинившись, Марк ще хвилину вдивлявся в темну хмару з лякаючих птахів, а потім, немов щось відчувши, різко обернувся.

Його настороженість передалася і мені. Я почала вдивлятися в кожен кущ, кожну тінь. Сніг у цій частині королівства вже давно зійшов, залишивши після себе бруд і сльоту.

— У чому справа? — підійшовши ближче до Марка, пошепки запитую я.

— Нам потрібно швидше дістатися до лісу, — серйозно відповідає мені мисливець, і схопивши за руку, пускається в біг.

Краєм ока я помічаю кілька темних фігур ліворуч і праворуч. Заспокоюю себе, що це всього лише тварини, проте моя теорія розбивається на дрібні шматочки, коли нам перегороджують дорогу три озброєні розбійники.

Ми різко гальмуємо, і Марк заводить мене собі за спину, от тільки вже й там з'являється двоє чоловіків, а потім із лісу вискакують ще кілька. Через щільну чорну тканину на їхніх обличчях було неможливо розгледіти, хто це, майже всі були вдягнені в схожий одяг темних кольорів, а голови приховані під капюшонами.

Я машинально тягнуся рукою до пояса, де зазвичай у мене висить невеличкий кинджал, і ледве не вию від розчарування, коли розумію, що залишила його разом з іншими речами.

— Яка зустріч, — з-за спин розбійників почувся знайомий хрипкий голос і невдовзі до нас на зустріч вийшов чоловік.

Поруч зі мною Марк видихнув, хитаючи головою. І я знову повернула свою увагу до незнайомця. Когось він мені нагадував.

— Давно не бачилися, Марку.

Поруч почула тиху лайку, але всю мою увагу прикував незнайомий чоловік. А коли той підняв руку, щоб спустити капюшон, оголюючи потворні шрами, у пам'яті з'явилася ніч в одному з сіл.

Ворон. Так, здається, його назвав господар таверни.

— Стільки років минуло, сподівався, що ще стільки ж не побачу тебе, Ворон, — вийшовши трохи вперед, тим самим приховуючи мене за своєю спиною, з посмішкою на губах відповів хлопець.

— Та ще й у такій чарівній компанії, — тягучим, як мед, голосом, вимовив Ворон, абсолютно не звертаючи увагу на Марка. — Цікава в тебе подружка. Зазвичай людям вдається побачити мене всього лише один раз у житті, — він робить нарочито довгу паузу, крокуючи взад вперед. — Перед смертю. Але, здається, бог любить твою компаньйонку. Ми знову зустрілися, та й ще за таких... прекрасних обставин.

— Так... — Марк похмуритися і, повернувшись до мене, здіймає брови в німому питанні. — Вона вміє дивувати.

Я ще сильніше вчепилася в руку Марка, бо мені й справді стало не по собі. Від цієї людини віяло... смертю.

— То чим зобов'язаний? — безтурботно запитує Марк, але при цьому я відчуваю, що його рука сильніше стискає мою. — Ми не домовлялися про зустріч.

— Я лише прийшов забрати те, що по праву належить мені, — спокійно парирує Ворон.

— Знову ти за своє, — роздратовано відповідає Марк. — Я сказав, що не брав нічого.

— Подружка ж знає про твій... талант? — на останньому слові Ворон вискалився, оголюючи злегка почорнілі зуби.

Подружка? Я ледь слиною не подавилася, почувши його звернення. Хоча, це могло бути навіть на руку.

— Подружка все прекрасно чує, — не подумавши кидаю я, і Ворон різко повертається в мій бік, пронизуючи холодним і бездушним поглядом. — І так, я знаю.

Потискаю плечима, і Ворон несподівано починає сміятися.

— Цікаво, — склавши руки, немов у молитві, чоловік схиляє голову набік, уважно розглядаючи нас.

— Якщо він сказав, що не брав, значить, так воно і є, — упевнено заявляю я, на що Ворон з цікавістю вигинає брову.

— Яка відданість, — скривившись, чоловік сплюнув на землю і став повільно наближатися до нас. — Поверни мою підвіску.

— Сказав же, що це не я її вкрав, — роздратовано кидає Марк.

— Начхати. Тоді знайди і принеси її мені, — гнівно відповідає йому Ворон.

Висне гнітюча тиша. Я нервово переводжу погляд від Ворона до Марка, і помічаю, як заграли жовваки на його вилицях. Його люди стали повільно обступати нас, звужуючи коло. Боюся, що якщо Марк йому відмовить, живими ми точно звідси не підемо. Ось тільки якщо він погодиться, це означає, що ми втратимо ще більше часу, якого у нас і так обмаль.

Диявол! Адже ми ще навіть не ступили на Мертві землі, а померти можемо вже зараз!

— Добре, — крізь зуби відповідає Марк, від чого губи Ворона викривляються в оскалі. — Я знайду твою чортову підвіску, тільки ти відпускаєш дівчину.

— О ні, мій дорогий друже! — Ворон вибухнув дзвінким сміхом, відходячи від Марка і стаючи навпроти мене. — Твоя подружка залишиться зі мною. Упевнений, — Ворон за секунду дістає кинджал і приставляє лезо до мого горла, — що ми проведемо чудовий час разом.

Марк

Щойно лезо його кинджала торкнулося шиї Ладислави, я хотів сіпнутися, але з-за спини до мене вже встигли підійти його люди.

— Час до опівночі, — не відриваючи погляду від дівчини, виголосив Ворон. — Не встигнеш, отримаєш свою дорогоцінну по частинах.

У мене всередині хвилею наростала злість, яку я хотів виплеснути на цього монстра. Тільки холодне лезо біля горла Ладислави зупиняло мене. Мені ніколи не подобалися його методи, але я вважав його своїм другом, рятівником, а тому виконував кожне його доручення. Але коли він уперше вклав мені в руку кинджал і наказав убити, я не зміг. Можливо вже в той момент, я подумав про те, щоб утекти.

— Дай хоча б обійняти її, — я сіпнувся вперед, в останній спробі допомогти Ладиславі.

Брови дівчини поповзли вгору, але лише на секунду, яка, на моє щастя, не була помічена Вороном. Він скривився, але все ж мотнув головою своїм розбійникам, щоб ті відпустили мене.