Частина 7

Столиця і справді змінилася за ці сім років. Будинки стали вищими, з'явилися дороги, побільшало людей, і мені постійно доводилося оминати натовпи роззяв. Тут і там, бігала малеча, граючи в салки, а незабаром я натрапила на першу школу.

Точно! Мало не забула! Адже я обіцяла Рені відвідати її сестру. Хвала богам, я скрізь тягала із собою свою дорожню сумку, де й лежав згорток від подруги.

Відшукати будинок її сестри виявилося завданням не з простих. Рена описала мені приблизне місце розташування, проте спиралася вона на спогади про столицю, навіть старші, ніж мої. Поблукавши між нескінченними лабіринтами вузьких вуличок, кілька разів заплутавшись у мокрій білизні (дуже сподіваюся, що вона була випрана!), я все ж змогла відшукати потрібний мені будинок.

Підійшовши, я помітила тендітну дівчину. Вона старанно струшувала простирадла, що були мало не вдвічі більші за неї саму, світле волосся заплетене в недбалу косу, щоки розчервонілися, а по обличчю градом стікає піт. Тільки-но я хотіла підійти й запитати, дівчина сама помітила мене, і видавши смішок, що більше був схожий на хрюкання, взялася за чергову партію білизни.

— Вам чого треба, пані? — її голос звучав бадьоро, і навіть із деякою насмішкою.

— Хіба я схожа на пані? — парирую я, підходячи ближче.

Дівчина на секунду відволіклася від свого заняття, уважно оглядаючи мене, а потім, шмигнувши носом, знизала плечима.

— Одяг не з дорогих, але говориш по-розумному, — схрестивши руки на грудях, дівчина з виглядом ученого почала прискіпливо спостерігати за мною. — То чого треба-то?

— Поклич Агнес, — на видиху вимовляю я.

— А ти хто така будеш? — примружившись, дівчина підозріло покосилася на мене.

Ця розмова вже починала діяти мені на нерви. Часу було обмаль, а мені ще потрібно було знайти цю чортову таверну й вмовити допомогти мисливця. Але не встигаю я відповісти, як з дому показується жінка. І я одразу впізнаю сестру подруги. Бачилися ми всього один раз, і мене досі вражає їхня схожість. Її довге світле волосся було укладене у високу зачіску, але риси обличчя такі ж акуратні й витончені, як у її сестри, а ось очі, на відміну від Рени, у неї були сірого кольору.

— Чого базікаєш тут? Роботи мало? — командним голосом запитує вона.

— Ні, пані, — дівчина тут же вся скукожилася і покірно вклонилася. — Тут вас запитують.

Судячи з усього служниця, вказала пальцем у мій бік. Агнес примружилася, і їй знадобилося кілька хвилин, щоб упізнати мене. А потім на її обличчі з'явилася тепла усмішка, і, спустившись із ґанку, жінка обіймає мене.

— Друзі це, Сіма, — не обертаючись, кидає своїй служниці Агнес. — Рада тебе бачити.

— Я теж, Агнес, — я посміхаюся, і помічаю, що вона ненароком вдивляється за мою спину, немов шукаючи когось.

— Я сама, — тихо вимовляю я, а жінка сумно посміхається і киває.

— Проходь у будинок. Зима цього року все ніяк не хоче йти, — кинувши швидкий погляд на служницю, Агнес обійняла мене за плечі й повела в будинок.

Всередині пахло корицею і свіжоспеченим хлібом. Будинок був невеликим, а передня вузька, і через відсутність вікон, темна і задушлива. Але довго ми тут не затрималися, і перейшли одразу у світлу і затишну вітальню, яка так само слугувала їдальнею.

Приміщення було невеликим, але тут вмістився круглий стіл із темного дерева, на ньому стояв невеличкий кошик із печивом, кілька дерев'яних стільців по периметру, біля вікон — стіл з дерев'яною шафою, заповненою книжками, а навпроти — невеличкий диван, що виявився набагато жорсткішим, ніж виглядав. Стіни були пофарбовані в білий колір, через що кімната здавалася більшою, ніж є насправді.

— Може тобі щось принести? — Агнес стала нервово бігати туди-сюди, пропонуючи мені їжу, і зупинилася, тільки коли я взяла її за руки.

— Усе гаразд. Та й я ненадовго, — спокійно промовила я, і сестра Рени сумно посміхнулася і розуміюче закивала. — Яромир удома?

— Він у школі, — відповіла Агнес, важко зітхаючи.

— Як він? — акуратно поцікавилася я, перш ніж піти. Якщо я й не зможу побачити сина подруги, то хоч передам звісточку про нього.

— Добре. Завів собі друзів у школі, і пропадає цілими днями на вулиці, негідник! А уроки! А домашні справи! — почала розпалюватися жінка, чим викликала в мене посмішку.

Новина мене потішила, бо я бачила, як переживала подруга через стосунки сина з однолітками з огляду на те, що його матір вигнали з королівства.

— Не свари його занадто сильно. Нехай гуляє. Рена саме для цього його залишила, щоб у нього було дитинство, — сумно посміхнувшись, стискаю плече Агнес, на що вона вдячно посміхається.

— Правда твоя, але... Ех, — голосно зітхнувши, жінка сідає на дерев'яний стілець, підпираючи рукою обличчя. — Тут можна тільки гадати, чи правильно вона вчинила. Суддів повно ходить. Але в її шкурі ніхто не був.

— Вона вчинила так, думаючи про майбутнє сина, яке буде набагато кращим, якщо він залишиться в столиці, — задумливо кажу я, спостерігаючи за служницею через вікно, яка вже щосили заграє з місцевими хлопцями. — Ти розповідала, що він добре знається в наукових дисциплінах. Тут у нього більше можливостей. І я впевнена, що під опікою такої тітки, він щасливий.

І в цей момент ми чуємо, як вхідні двері відчиняються і у вітальні з'являється хлопчик. Він одразу впізнає мене, відкидає свою сумку і мчить до мене.

— Ладо! — його дзвінкий сміх розноситься, і заповнює кожен куточок будинку.

— Обережніше, Яромире! — голосить Агнес, на що я тільки сміюся.

— Усе гаразд. Ви тільки подивіться, як ти виріс!

— Ти надовго? Чому ти тут? А мама?

Яромир не припиняючи засипав мене запитаннями.

— Я зайшла передати тобі звісточку від мами, — підморгую хлопчикові, і вручаю йому згорток.

Яромир хоч і посміхається, але я все одно помічаю смуток у його яскравих очах. Він сумує за мамою. Але хлопчик трясе головою, і знову дзвінко сміється.