Частина 6

Щойно я з'явилася на порозі вся промокла і в бруді, сказати, що Еліза була здивована, нічого не сказати. Але й вичитувати вона мене не стала, лише переконалася, що куплені мною трави в порядку. Розповідати про мою зустріч зі злодієм я не стала. У жінки і без цього турбот вистачає.

Увечері ми сиділи в мене в кімнаті. Я начищала маленькі ножі, які зазвичай ношу із собою в ліс. Вони чудово підходять, щоб акуратно зрізати потрібні рослини, і непогані для захисту. Головна старанно вивчала медичні записи короля, які їй передали в замку. Еліза мовчала, на лобі з'явилася складка від того, що жінка постійно супилася, а зазвичай акуратно зав'язане волосся, зараз було в невеликому безладі, від того, що травниця дуже часто проводила по ньому рукою.

— Справи зовсім погані? — не відриваючись від свого заняття, запитую я.

— Так, — сухо відповіла жінка і з гучним зітханням відклала журнал. — Судячи з цих записів, усе почалося приблизно два роки тому. Спочатку всі вирішили, що це звичайна застуда. По правді сказати, я б і сама це припустила, спираючись на симптоми.

— Невже ніхто нічого не помітив, коли лікування йому не допомогло? — здивовано поцікавилася я.

— Ні. Через кілька тижнів, королю стало краще.

— Хіба це не дивно?

— Аж ніяк. Можливо настоянки, що давав йому королівський лікар і справді допомогли прибрати симптоми, — Еліза тяжко зітхає і хитає головою.

— Але не вилікувати його, — продовжую я фразу жінки, на що вона мовчки киває. — Тоді питання про те, йти мені за Шепотом мороку чи ні, вирішено.

Нарешті закінчивши, я прибираю ножі на пояс, який зазвичай закріплюю поверх жилетки.

— Ти впевнена? — у голосі жінки я чую неприховане хвилювання.

— Якщо ти про казки про нечисть, то я в це не вірю, — парирую я, відкидаючись на спинку стільця. — Мертві землі лише болотиста місцевість. Вона небезпечна тільки для недосвідченого подорожнього. А я впевнена у своїх силах.

Я чітко повторила останні слова, щоб переконати Елізу, і, здається, вона трохи заспокоїлася, проте очі все ж видавали її хвилювання за мене.

— Єдине — мені знадобитися провідник через Пустельний ліс. Я жодного разу там не бувала, та й упевнена, що диких звірів там повно.

— Згодна, — киваючи, Еліза піднялася на ноги. — Завтра обговоримо це в палаці. І Лада...

Уже біля дверей, Головна обернулася, і серйозно подивилася мені в очі.

— Я зроблю все можливе, але в короля, можливо, немає в запасі й двох тижнів, — її слова пролунали немов вирок.

— Я зрозуміла. Завтра ж починаю підготовку, — тихо відповіла я.

Еліза кивнула і тихо попрямувала до виходу.

Залишившись наодинці, я втомлено впала на ліжко. Сил не було навіть на те, щоб просто зняти одяг або хоча б умитися. Сьогоднішній день вичавив з мене всі сили. Зустріч із принцами і королем потурбувала старі рани, змушуючи їх нити. Вони змінилися. Обидва. Попри те, що Натан ніколи не був особливо балакучим, я пам'ятаю його добру і трохи по-дитячому наївну посмішку, палаючі очі, щоразу, коли ми вибиралися разом у місто. Кір же був повною протилежністю братові. Швидше за все, впливало роздільне навчання. Старшого принца з дитинства готували стати королем, він часто роз'їжджав із батьком різними містами королівства, спілкувався з народом, а іноді навіть сам їм допомагав. Давно це було, проте я пам'ятаю випадок, коли у Сварожичі спалахнула пожежа. Згоріло тоді майже півміста, зокрема й склади із запасами зерна. Тоді Кір особисто приїхав і став допомагати городянам у будівництві будинків. Хоч я і не перебувала в королівській армії, але майже весь час перебувала зі спадкоємним принцом, і, спостерігаючи в той момент за ним, була впевнена, що він стане гідним наступником трону.

Від цих спогадів на язиці з'явився присмак гіркоти. Це все в минулому. Я вже побачила його справжнє обличчя.

З гучним стогоном піднімаюся і плетуся до глечика з водою. Завтра на мене чекає насичений день, тому краще лягти спати раніше.

***

Снідали ми похапцем, хоч і їжа була доволі смачною: тепла каша та ще гарячий, і мабуть щойно з печі, хліб.

На вулиці нас уже чекав Самір з екіпажем. Старий генерал мав набагато кращий вигляд. Все-таки довгі поїздки давалися йому не так легко, як сім років тому. Погода і сьогодні не радувала, але хоча б дощу не було.

Під'їхавши до замку, я виходжу з карети і сильніше закутуюся в хутряну накидку. У повітрі пахло соснами і наближенням бурі.

Без жодних передмов, нас супроводили до тронної зали. На троні, поруч із місцем її чоловіка, сиділа королева. Її світле волосся було туго зв'язане ззаду, через що обличчя її здавалося ляльковим. Однак у погляді знову з'явилася впевненість і мужність, показуючи, що саме вона тут королева. Поруч у тіні стояв Натан, а от старшого принца ніде видно не було.

— Твоя відповідь, травниця? — її тихий голос луною відбився від позолочених стін залу.

— Я зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти вашому чоловікові, — Еліза відповіла рівно, без тіні страху. — Однак мій висновок не відрізняється від раніше вами почутих. Боюся, що в короля не більше двох тижнів. Максимум місяць.

— Тоді, дістань цю кляту квітку! — прокричала королева, а в голосі її виразно чувся відчай, він заповнив зал, перетворюючи повітря на отруту.

Незважаючи на моє ставлення до королівської сім'ї, я прекрасно знала, як сильно Розалія любила свого чоловіка, що було не властиво королівському подружжю. Щоразу, коли король бачив свою дружину, його губи мимоволі витягувалися в усмішці, і суворий, непохитний король ставав люблячим чоловіком. Я навіть якось почула, що звертається король до неї не на ім'я, а називає її своєю трояндою.

— Я сьогодні займуся підготовкою, — виходжу вперед, стаючи навпроти королеви. — Завтра на світанку вирушу. Тільки...

— Що? — тремтячим голосом перервала мене королева, злегка подаючись уперед. У її голосі з'явилися нотки надії.