Частина 4

На ранок я прокинулася з болем у голові і затерплими м'язами. Ліжко виявилося на рідкість незручним, але не це було головною причиною мого недосипу. Всю ніч мене переслідував один і той самий кошмар — спогади з минулого перепліталися з грою моєї уяви. А ще й цей чоловік, якого я зустріла вчора. Ворон... здається так його назвав господар таверни.

Струснувши головою, немов це допоможе мені прогнати погані думки, я швидко встаю і йду вмиватися. Крижана вода найкращий засіб, щоб прокинутися. Еліза вже була на ногах. Вона тихо сиділа на своєму ліжку і перебирала засушені трави, частину яких привезла з собою, а решту ми купили вже тут. Виглядала жінка задумливо, але було видно, що її гризе щось іще. Що ближче ми до столиці, то похмурішим стає її обличчя. Та й погода, немов підлаштовується під настрій, не пропускає жодного промінчика сонця. Всю ніч по вікнах бив дощ, але на наше щастя під ранок він припинився. Однак мряка і мороз — не найкраще поєднання для довгої поїздки на конях.

— Готова? — голос Елізи пролунав занадто голосно в нашій тихій кімнаті.

Відвернувшись від вікна, я помітила, що жінка вже повністю зібрана, і чекає тільки на мене. Я киваю, швидко підбираю свою сумку, і ми виходимо в темний коридор.

Опинившись на вулиці, я здригаюся від раптового пориву вітру і сильніше кутаюся у свою накидку. Не знаю чому, але починаю озиратися. Проте нічого дивного не помічаю — місто щойно почало прокидатися, на вулиці ще мало людей, проте вже можна помітити кількох чоловіків, які прямують у бік ферм, дві жінки жваво пробігли поруч із нами, несучи в руках стопку білизни.

Люди Саміра вже підготували нам коней, і ми, не гаючи часу, вирушили в бік столиці.

***

Що глибше ми проїжджали в королівство, то заможнішими й привітнішими ставали міста, які траплялися нам на шляху. Вулиці були наповнені криками торговців, сміхом дітей і плітками молодих дівчат.

Майже сім років я провела далеко від решти світу, більшу частину з цих років я провела в скорботі і думках про помсту, думаючи, що життя моє зупинилося. А тепер проїжджаючи повз змінених міст, наповнених голосами і сміхом, виявилося, що життя ніби йде вперед, або скоріше біжить, навіть не озираючись. Причому все таке ж дивовижне, і сповнене таємниць і загадок.

До темряви було ще кілька годин, але ми все ж таки вирішили зупинитися в місті Сварожич, бо до найближчого поселення галопом не менш ніж чотири години, а наші коні й так проробили надто довгий шлях, і тепер і їм, і нам не завадить гарний відпочинок і тепла їжа.

Цього разу Самір сам вибрав заїжджий двір, у якому ми зупинимося на ніч. За словами чоловіка, господар його давній знайомий, а значить смачна їжа і хороші кімнати нам забезпечені.

Усередині і справді виявилося набагато затишніше, ніж у попередніх місцях: на першому поверсі також розташувалася невеличка таверна — столи тут були вичищені, завдяки вікнам і достатній кількості свічок світла вистачало, щоб ненароком не наштовхнутися на стілець або свою ногу.

Побачивши Саміра, чоловік за стійкою широко посміхнувся і кинувся до нас, з розкритими для обіймів руками.

— Саміре! Брате! — кімнату заполонив дзвінкий сміх чоловіка. І тепер я вперше за всю нашу поїздку побачила щиру посмішку на обличчі генерала.

— Ігнате, друже мій, — Самір по-братськи поплескав того по спині, продовжуючи посміхатися.

— А я все гадав, коли знову побачу тебе, старий ти лис! — дзвінко розсміявся Ігнат, та так, що, здається, його можна було почути і на вулиці. Ми з Елізою стояли трохи осторонь, намагаючись не заважати решті персоналу. Судячи з виразу обличчя доросліших солдатів, вони були знайомі зі старим другом Саміра, а ось молоді стояли з таким же спантеличеним обличчям, як і ми.

— Із нас двох на лиса більше схожий ти, — з усмішкою на обличчі зауважив Самір.

— Але ти все одно старий, — видавши звук, більше схожий на хрюк, Ігнат знову засміявся.

Чоловік чимось і справді був схожий на лиса, а все через його вогняне кучеряве волосся, що вже де-не-де вкрилося павутинням сивини, темні очі та розсип веснянок на обличчі робили його обличчя приємним, та й сам він справляв враження відкритої та доброї людини.

Я мимоволі посміхнулася, розуміючи значення назви заїжджого двору — "Старий лис".

Побачивши нас, що стояли осторонь, чоловік охнув і швидко покликав до себе дівчину, яка бігала туди-сюди, як я припустила, на кухню і назад.

— Зараз усе влаштую, — швидко віддавши команду, Ігнат розвернувся до нас. — У цей період відвідувачів мало, тому можу дозволити собі розселити вас усіх по кімнатах. Не хвилюйтеся, все вже оплачено. А вечеря за мій рахунок.

— Ігнате... — Самір уже хотів зупинити свого дуже натхненного друга, але той тільки вперто похитав головою.

— Жодних заперечень! Що ж я тоді за друг такий, що навіть їжі безкоштовно дати не можу! — Чоловік кілька разів ляскає Саміра по спині, сміючись.

— Хороший друг, на відміну від мене — тихо прошепотів воїн, коли його друг взявся клопотатися над нашими речами.

Мене він не бачив, бо я стояла за його спиною, тихо розглядаючи невеличку колекцію книжок. Їх було всього кілька, але навіть це приємно дивує мене. Краєм ока я стежила за старим генералом, поки той тихо попрямував у бік сходів.

Уже надто пізно для жалю. Що зроблено, те зроблено.

Поки я була занурена у свої думки, то геть загубила з поля зору Елізу. Вирішивши, що жінка вже вирушила до своєї кімнати, я взяла з неї приклад.

Ігнат не обдурив, коли запевнив мене, що нам відвели найкращі кімнати. Звісно, "найкращою" я б це не назвала, але вона була чистою і доволі просторою. Велике ліжко розташувалося посередині, поруч умивальня, величезна скриня, стіл і кілька дерев'яних стільців. Усі вони були настільки старі, що скрипіли, навіть якщо просто доторкнутися до них кінчиками пальців. Ліжко виявилося напрочуд зручним, а постільна білизна чистою, і в мене вселилася надія, що хоча б сьогодні я нарешті висплюся.