Частина 3

У залі повисла гробова тиша. Самір напружено дивився на мене і здається навіть не дихав.

— Мені потрібен час, генерале, — Еліза різко піднімається зі свого місця, чим лякає не тільки старого воїна, а й мене. — Ви пропонуєте мені залишити людей без захисту на невизначений термін. Це не те рішення, яке я відразу можу прийняти.

Самір нарешті повернув свою увагу до Головної і повільно кивнув, теж піднімаючись зі свого місця.

— Звісно... Я чекатиму на ваше рішення, — розправивши плечі, Самір повернувся до жінки. — Якщо дозволите, я і мої люди залишимося поблизу Комуни, чекаючи вашого рішення.

Я різко повертаюся в бік Елізи, сподіваючись почути її відмову, проте жінка мовчить, глибоко замислившись.

— Ви складете всю вашу зброю перед воротами. Це єдина умова, за якої ви зможете залишитися поблизу нашого поселення, — тихим, але таким, що не потребує заперечень, голосом промовила Головна, прямуючи до виходу.

— Зрозуміло, — Самір легко вклонився жінці, але залишився стояти на місці, дивлячись на мене.

А я тільки й могла проводжати Елізу широкими від подиву очима. Стиснувши кулаки, я повернулася до генерала.

— Вам треба йти, — різко сказала я.

— Лада...

— Ладислава, — гаркнув у відповідь, я швидко взяла себе в руки. Він більше не має права називати мене так. — Вам треба вже йти.

Після моєї доволі грубої відповіді, Самір тихо пробурмотів щось собі під ніс, кивнув і попрямував до виходу.

Рена вже чекала нас на вулиці, я сказала їй, щоб вона простежила, щоб усі стражники до єдиного склали свою зброю перед воротами, а сама попрямувала в аптеку до Елізи.

Всередині я застала жінку: вона стояла спиною до входу, сперши руки на прилавок. Її струнка фігура була схожа на натягнуту струну. Завдяки широким вікнам, в аптеці було не так темно, як у залі.

— Дивлюся, ти вже прийняла рішення, — іронічно запитую я. Знаю, що Еліза б ніколи не наразила на небезпеку Комуну, це саме та причина, чому її призначили Головною. Однак старі рани дали про себе знати, і мене все ще не відпускала злість.

— Ні. Я хочу почути твою думку. Але зараз у тобі говорять емоції, і я готова вислухати тебе, коли ти заспокоїшся, — Еліза нарешті повернулася до мене обличчям. Склавши руки на грудях, жінка вичікувально подивилася на мене.

Я мовчала. Не хочу. Мені огидна лише одна думка, що я повернуся до замку, що допомагатиму людині, яка зруйнувала мою сім'ю і моє життя. Однак розумію й Елізу. Навіть якщо ми не зможемо допомогти королю, нам дадуть їжу та ліки, які зараз нам необхідні. Урожай цього року видався поганим, холоди настали надто рано, проте сама зима видалася теплою. Знаю, що вона робить це тільки заради нас, і що їй потрібна моя допомога та підтримка, але біль і злість, які я думала, що поховала, знову знайшли собі шлях до моєї душі.

— Ти мені потрібна, — тихо промовила Еліза, а мене пересмикнуло від тону її голосу. Ні, він був не грубим, навпаки... немов вона благала мене. — Ти єдина, хто зможе знайти...

— Шепіт мороку, — усміхнувшись, хитаю головою. — Це казка. Можливо, цієї квітки навіть і не існує.

— Є й така можливість, — кивнувши, Еліза сідає на стілець, від чого той видає противний скрип. — Але є інші трави й рослини, які, я впевнена, ще не були випробувані. І ти одна можеш їх дістати. Вони якраз знаходяться в Пустельному лісі, якраз на кордоні з Мертвими землями. А ти знаєш, що ці королівські щури, навіть ніс туди не сунуть.

З губ Елізи злітає смішок, і на моєму обличчі мимоволі розповзається усмішка. Ось це я знаю краще за всіх.

— Не знаю... — я зітхнула і похитала головою. — Що якщо це пастка? Адже ми навіть не знаємо, чи справді король хворий.

— Знаємо, — піднявшись на ноги, жінка покрокувала за прилавок, шукаючи щось. Насупившись, я теж відійшла від свого місця, наблизившись до неї.

— Про що ти?

— Ось, — нарешті Головна знаходить якийсь лист і простягає мені.

Невпевнено простягаю руку і забираю вже задоволеною пом'ятий клаптик паперу.

Не зводячи очей із жінки, я розгортаю лист і читаю вміст.

"Старий на порозі до богині Смерті. З такого приводу можна і випити."

Я усміхнулася, і, піднявши очі на жінку, розводжу руками, показуючи, що не розумію, що це.

— Він ще молодий, але вже довів свою надійність, — Еліза забирає записку, і, знову пройшовшись поглядом по надто розмашистому й широкому почерку, на її губах розквітає посмішка, але потім вона цокає і хитає головою, наче сварить дитину, яка провинилася.

Тепер я, здається, здогадуюся, хто міг написати цього листа. Особисто я його не знаю, проте чула, що в Елізи є кілька своїх людей у столиці, які постійно доповідають про обстановку там. Хоч території Комун і вважаються нейтральними, все ж королівством правлять люди, а люди мають властивість брехати та зраджувати.

Кожному з таких шпигунів Еліза допомагала в минулому, як і мені. Але на відміну від мене, вони залишилися жити в столиці і щоб віддячити їй, іноді надсилають їй таємні послання.

Значить король і справді дуже хворий. Ось як воно вийшло... А я завжди думала, що йому судилося померти або від моєї руки, або за боротьбу за владу, про яку він так мріяв.

Весь цей час, поки я блукала у своїх думках, Еліза не зводила з мене пильного погляду маленьких темних очей. Важко зітхнувши, я втомлено сперлася об стіну.

— А Мірай? — тихо запитую я.

— Рена залишиться в Комуні. Вона чудово подбає про неї, — упевнено відчеканила Головна.

І з цим твердженням важко не погодитися. Рені я б довірила своє життя. Однак залишати Комуну невідомо наскільки, без нагляду мені теж не хотілося. Але замість ще однієї відмовки, я лише вимовляю:

— Коли виїжджаємо?

***

До столиці я вирішила вирушити без нічого. На збори ми виділили собі день. Поки Еліза збирала необхідні інструменти і трави у себе в аптеці, та ще й наставляла Рену, я підготувала свою звичайну похідну сумку, куди склала лише кілька речей, і свою улюблену збірку оповідань, що дісталася мені від матері. У ній якраз і розповідалася легенда про чарівну квітку.