Частина 1

Встаю з ліжка ще до світанку. Наспіх накинувши бавовняну сорочку, пропускаю кілька застібок, оскільки в будинку стоїть непроглядна темрява, а свічок майже не залишилося. Програвши боротьбу з чорнотою, я здаюся і накидаю зверху утеплену жилетку, і теплий довгий каптан. За інерцією тягну руку до місця, де завжди залишаю свою похідну сумку, і виходжу на вулицю.

Від картини, що постала перед очима, з грудей виривається зітхання захоплення. За ніч природа вирішила порадувати і вкрила землю білим снігом. Піднявши голову вгору, я відчула кілька сніжинок, що лягли на моє обличчя. Завдяки сніжній погоді, я не відчувала сильного холоду.

Того дня теж ішов сніг...

Сім років тому

— І навіть не дивлячись на зраду твого батька, він був мені вірним слугою і захисником мого королівства, — король говорив тихо, проте голос його був немов грім серед ясного літнього дня. Мій батько прослужив у нього все своє життя, і не раз доводив свою вірність Його Величності, проте все, що він отримає після своєї смерті, це звинувачення у зраді, якої він не скоював.

Я стояла, щільно стиснувши кулаки, проте голову не схилила. По праву руку застигли татові учні, які боялися навіть поглянути в мій бік. Однак, навіть не бачачи їхніх облич, усе одно переді мною спливають їхні вирази, наповнені жалістю.

Мені захотілося плюнути їм в обличчя.

Їм шкода? Чорт забирай! Якби вони й справді були вірні моєму батькові, то стали б на його бік, коли він потребував їх. А тепер пізно.

Ліворуч стояли, схиливши голови всі дванадцять членів Ради. На обличчях більшості був вираз смутку, вже не знаю, наскільки щирого, а от інші навіть не намагалися приховати своєї зловтіхи. Одну людину я знала особисто — лорд Клеон. Він не раз відкрито показував свою неприязнь до батька і до мене.

Руки так і сверблять особисто стерти цю усмішку з його обличчя.

— Саме тому, — наказовим тоном продовжував король, — я дозволю тобі залишитися в місті, і навіть забезпечу тобі окреме житло.

— Я вже прийняла рішення, — чітко промовила я.

— Попереджаю востаннє, — Його Величність подався трохи вперед, і в тиші, що стояла, шелест його ряси неприємно різав слух. — Якщо ти зараз вийдеш за межі мого королівства, більше ніколи не зможеш повернутися.

Після недовгої паузи, він додав.

— Ти станеш ...

Мовчки вклонившись, я розвернулася і покрокувала геть. Я відчувала важкий погляд короля і принців, що мовчки стояли біля свого батька, опустивши голови.

Вийшовши зі стін палацу, я знову могла дихати на повні груди. Закинувши голову назад, я відчула, як щось вологе торкнулося моєї щоки. Розплющивши очі, зрозуміла, що це сніг вирішив порадувати нас набагато раніше цього року.

Рік, коли я втратила все.

Наш час

Мотнувши головою, проганяючи небажані спогади, я попрямувала до воріт.

— Уже йдеш? — грубий, але тихий голос жінки змусив зупинитися.

— Так. Потрібно встигнути до світанку, — повернувшись, на видиху відповіла я. — Мірай уже краще?

— Так. Завдяки твоїм травам, вона нарешті змогла поспати, — на обличчі Елізи з'явилася тепла усмішка, яку можна було побачити тільки тоді, коли вона говорить про свою доньку.

Не дивлячись на свій доволі молодий вік, Еліза вже стала Головною в Комуні. Її обличчя здається постійно похмурим і незадоволеним через грубі риси обличчя. Розкосі очі завжди дивляться прямо, вони наповнені мудрістю та розумом. Незважаючи на холодний зимовий ранок, жінка не накинула на голову хустку. Її темне волосся, по скронях якого вже трохи взялася сивина, було туго зав'язане в низький хвіст. А за силою вона не поступається дорослому чоловікові, тому я не здивована, що з самого ранку вона вже зайнялася прибиранням двору від снігу.

— Ні. Це завдяки твоїй настоянці їй стало краще, — мотнувши головою, і поправивши сумку на плечі, я рушила вперед.

Наскільки мені відомо, Еліза була чудовим лікарем. У столиці вона вчилася у найкращих знахарів. У Комуні подейкують, що її хотів найняти навіть сам король. Однак це всього лише чутки, ніхто тут не любить розповідати про своє минуле, і причини, чому він опинився тут.

Комуна — це місце для людей без королівства, без дому, без сім'ї. Усіх тут колись або вигнали, або хотіли стратити, але він якимось дивом втік і опинився тут. Комуна побудована за межами кордону королівства Арагон, поруч із Мертвими землями. Усі вважають, що земля там проклята, а замість лісових мешканців, водяться лише вовколаки, упирі та інша нечисть. Однак мало хто знає, що для того, щоб дістатися до них, для початку потрібно пройти Дикий ліс. Він немов кордон, стіна, що захищає нас від страшних таємниць Мертвих земель. Це правда, що Комуна, найближче поселення до кордону, проте землі тут родючі, та й тварин для полювання вистачає.

Сьогодні ліс тихий. Сніг приємно хрумтить під ногами, а свіже морозне повітря чудово бадьорить. Сьогодні я сподівалася відшукати трохи ягід. Скоро Масляна, і народ збирається влаштувати бенкет. Хоч на кухні я і не сильний помічник, але зате хоч принесу начинку для пирогів. Брусницю і журавлину я відшукала швидко, а ось за суницею довелося походити. На додачу, вирішила набрати моху і лишайника, адже у нас майже закінчилися запаси мазі від запалення.

До світанку залишалося кілька годин, тому, розвернувшись, я попрямувала назад у Комуну.

З-за воріт мене тут же зустріла Рена. Хоч дівчина і старша за мене на кілька років, ми знайшли спільну мову (хоч і не з першого разу), вона стала моєю подругою. На початку нашого знайомства, дівчина постійно переживала з приводу свого високого зросту, проте завдяки її чоловікові — Кіріму, який перетворював кожну ваду в її голові на особливість, вона стала весь час ходити з прямою головою, не соромлячись і не ховаючись. Рена шалено вродлива жінка — волосся, кольору зрілої пшениці, завжди заплетене в товсту косу, приємні риси обличчя та очі кольору смарагду, які виблискують яскравіше за дорогоцінне каміння. А от її характер із кожним роком ставав дедалі задиристішим. Можливо, це захисна реакція, адже свої шипи вона показувала тільки незнайомцям, а з близькими людьми була ніжна. А можливо до цього ще додалася й туга за сином. Він зараз у столиці на навчанні. Хоч і живе він зараз у сестри Рени, але занепокоєння за рідного сина, якого вона не бачила вже понад три роки, сильно тисне на неї. Незважаючи на холодний ранок, дівчина не накинула хустку, через що стало дуже добре видно її шрам на ключиці. Єдине, що я знаю, це те, що отримала вона його під час полювання з батьком, коли ще була маленькою.